— Як ви гарно співали...
— Спокусив же бісів мельник: почула його голос, то й свій подала.
Було жінці десь років під сорок, навколо її золотистих, як у чаплі, очей уже залягло павутиння зморщок, не обминули вони й її широкуватого рота, але не пригасили навколо нього жаги почуттів. У молодості вона, певне, була жінка-вогонь.
— Чи можна у вас записати що пісню?
— Записати? — перепитала, обміряла його позиченим у місяця блиском.— Так це ж не модна пісня. Ще моя бабуся співала її. Коли хочете, заходьте в неділю. Попитаєте у людей Євгену Метелицю. А ви чогось сумний, паничу.
— Який я вам панич? — ураз збентежився, почервонів Богдан.
— Коли я дівувала, ми таких, делікатних, звали паничами,— заграла загадковим посміхом і помолодшала.— А пісень я вам наспіваю і від чарки не відмовлюся. Ой, побігла молоти! — І, обдавши його вітром кількох спідниць, жінка проворно майнула до млина.
Отут, на кладці, яку поторгувала місячна доріжка, йому й спало на думку зібрати пісні цього села і навколишніх хуторів. Це теж буде частка історії... І не знав, яку потім буде мати історію з цими піснями.
На другий день він розповів своїм літгуртківцям про усні скарби народу, згадав і пісню Євгени Метелиці, розповів, як треба записувати і паспортизувати кожен твір, і для ознайомлення приніс кілька збірок пісень, це для того, щоб до учнівських записів не потрапляли широковідомі зразки.
Через тиждень він уже мав кілька пісень, яких досі ніде не зустрічав. А в пісні "А ще сонечко не заходило, а до мене щось проходило" знайшлася не відома йому досі кінцівка:
За вік діла наробилася, Хліба-солі не наїлася.
У такому завершенні ця пісня відривалась від побуту і ставала жіночою долею.
— Чи не знахідка? — запитав Івана.
— Звичайно, знахідка! — гаряче підтримав друг, бажаючи відірвати його від сердечного болю.
— Що ж, у вихідні доведеться засісти в місті за Чубинського, Грінченка, Драгоманова, щоб і наш сільський збірник став не аматорським альбомом.
— Вірно, Богдане! Їдь, працюй...
Негадано знайшовся ще спільник — Меркурій Юхримович. Посидівши на зборах літературного гуртка, де Богдан прочитав ті пісні, які ввійдуть у шкільний збірник, він сказав добре слово про роботу літгуртківців, після зборів підійшов до Богдана:
— Я радий, Богдане Васильовичу, що ви зразу ж хочете збирання народної творчості поставити на науковий ґрунт.
— Шукаємо його.
— І знайдете! — патетично вигукнув Меркурій Юхримович.— Бачу ваше завзяття. А я, коли бажаєте, можу познайомити вас із одним аматором фольклору. Правда, він не тримається наукових методів запису, але різних матеріалів має багато.
— Хто ж він?
— Антон Антонович Пасикевич — завідувач чотирирічки в сусідньому селі. Колоритна постать. Він міг би далеко піти, та в революцію одружився на дворянці.
— По любові?
Меркурій Юхримович засміявся:
— Злі язики плещуть — з розрахунку. Думав, переможуть білі, і мужицький син стане дворянином, власником тисячі десятин. Та перемогли червоні, і дворянка живе на зарплату мужицького сина, який, замість тисячі десятин, має тільки двадцять соток — на картоплю і цибулю. Ось які бувають посмішки чи гримаси життя,— розгойдуючи себе, завуч неждано зітхнув і злякався цього зітхання: чи не подумають чогось і про його жалі за минулим?
У неділю, захопивши дещицю з собою, вони лугами пішли в сусіднє село. Прибережні хати його стояли на сваях — весною між ними нуртувала, казилась вода, а риба запливала прямо в хати, і, звісно, коли спадала вода, господині в печах ловили сомів. Тепер же під сваями спокійнісінько порпались кури й поросята.
Меркурій Юхримович ще здалека помітив на шкільному подвір’ї Антона Антоновича Пасикевича, зупинився і весело дав знати про себе:
— Хі-хі-хі!
— Га-га-га,— по-гусячому відповів йому Антон Антонович, що й справді мав щось гусяче в своїй поставі.
Вони сміялися, як сміються давні знайомі, котрі знають один про одного таке, чого не повинні знати інші.
Антон Антонович Пасикевич був нижче середнього зросту, мав укорочену шию, на якій досить вільно почувала себе зовсім кругла з рідким пошиттям голова. Його видублене обличчя хизувалося бестіально хитрющими очицями, грушоподібним носом, одкоченими губами і пишними вусами, що класично відтворювали форму рогача; напевне, побачивши їх, не одна господиня думала, як би цей рогач доладно тримав невеликі горшки.
Після першого знайомства Антон Антонович одразу ж, смакуючи, висипав козубень свіжих анекдотів, потім попросив пробачення та й покотив своє вкорочене тіло до школи, де поки що була його квартира: шкільні келії, як сказав господар мимохідь, не влаштовували його, і він біля самої річки, щоб можна було з вікон закидати вудочки, зводив будиночок. Антон Антонович нескоро вибіг на ганок, кумедно, мов припрошуючи до танцю, вклонився і дмухнув у рогач вусів єдине слово:
— Просю!
— Хі-хі-хі,— засміявся Меркурій Юхримович.
— Га-га-га,— відповів Антон Антонович і покотив це гелготіння поперед себе в покої, де на ліжку під вицвілим і побитим міллю балдахіном восковіла хвороблива дворянка, а на столі пашіли здоров’ям помідори, червонобокі яблука і золотилася смажена риба.
Меркурій Юхримович став біля старого зчервоточеного клавесина, шанобливо вклонився господині:
— Антоніні Аполлінарівні наша повага, шана і любов.
— Не говоріть так велеречиво, бо ще й повірю у ваше лукаве слово,— на воскових, підрізаних знизу щоках господині з’явилися лапки рум’янцю. Вона грайливо підвела вигнуті вії, посміхнулась одному завучу і нагримала на чоловіка: — А де твій хвалений стуленик?
— Він пересмажився,— винувато кліпнув очима Антон Антонович, прикрив розчухраним пошиттям голомозину і шанобливо спитав: — Може, й ти, любочко, почаркуєшся із гостями?
— Налий краплину,— вивільнила з-під зимової ковдри прив’ялі руки, і вони повіяли чи то задавненими ліками, чи то монастирськими зачитаними книгами.
— Тобі калганівочки, торішньої тернівки, винця чи горілки з татарським зіллям?
— Отої, що з татарським зіллям,— і знову з-під вигнутих вій глянула на Меркурія Юхримовича, який і сяк і так приноровлював до неї і набір посмішок, і ті льодянисті скалки, з яких вродилися його очі.