Богдан розсміявся, поглянув на Панаса Михайловича. Жодна рисочка не змінилась на його охопленому полум’ям волосся обличчі, тільки в глибинних очах, що зачаїлись від розжеврених віхтів брів, на мить відлунились веселі музики.
"Ой чоловіче, чоловіче, не за колишній зиск, а, певне, за теперішній язик не садовлять тебе по президіях",— подумав Богдан.
Панас Михайлович поправив рядюгу на драбиняку:
— То сідайте, сідайте, коли до нас на вчителювання збираєтесь.
— А звідки ви знаєте, що на вчителювання? — знову дивується Богдан.
— По ваших статках, що вмістилися в один чемодан,— глипнув веселим оком на Богданову ношу.— Можу навіть сказати, що там маєте.
— А що?
— Ковдру, мамину подушку, дві сорочки, дві пари шкарпеток, бритву, одеколон, а решта — книжки. Вгадав?
— Вгадали! — покрутив головою Богдан, скочив на воза і звісив з полудрабка ноги.
Коли коні рушили, дядько Панас запитав:
— Ви ж із якого села будете?
— Чому думаєте, що з села?
— По ногах видно: городянин не спустить їх напризволяще з полудрабка — коліс побоїться. А колеса в мене, чуєте, як хуркалки — сам стельмахував!
Спочатку дорога була як дорога, а потім ускочила в озера червоного і чорнокитого проса, обпетляла вікодавні ліси, і первозданність казки почалася з оболоні, посеред якої неширока річка снувала свої сині шовки, невдоволено скидаючи їх під колеса дерев’яного млина.
— Це вже наш млин,— як і годиться, пужалном показав на нього Панас Михайлович.
А Богданові згадався інший, зимовий млин, і скрипливі ворота, і та хатина, де він сподівався знайти свою Яринку. Чого ж свою? Чиюсь... Майнув над його роками синій птах та й полишив саму печаль.
— У двадцятому році горіло наше село, горів і млин. Історія...
— Хто ж вас палив?
Тепер і вид, і очі Панаса Михайловича засумували, він обернувся до Богдана:
— А ти краще спитай, хто нас не палив? І турки палили, і ординці, і німці, і австріяки, і свої ординці. Видко, не багато треба розуму, щоб пустити огонь на людину. В двадцятому від нашого села не лишилося жодної хати. А тепер, коли не під’їжджаю до нього, воно здається мені лялечкою. О, гляньте! Це наш мельник вийшов на гатку та й продає зуби. Тільки побачить мене, починає реготати. Подивіться на нього!
На греблі справді стояв увесь білий од борошна чолов’яга, зирив на них і сміявся.
— Ти, підколесний водянику, чого висипаєш регіт у воду? Щоб краще колесо крутилось? — строго спитав од броду Панас Михайлович.
— Вгадав! Здоров, Панасе!
— Здоров, як змолов. Тебе ще чорти не вхопили вночі з млина?
— Мене й чорти бояться! — Мельник примружився на Богдана: — 3 прибутком їдеш?
— Ні, з учителем. Що з них, пролетарів, візьмеш.
— Приїжджай молоти. В мене камінь новий.
— Усі твої камені в печінках моїх сидять.
— Менше пий, то менше й каміння буде.
Коли вони переїхали брід, Богдан запитав:
— Ви, Панасе Михайловичу, ворогуєте з мельником?
— Та ні, дружимо!
— Дружите? — не повірив Богдан.
— І дружимо, і чаркуємось. А хто ж йому колеса до млина робить? Знову ж таки я.— Панас Михайлович одігнав од своїх вогнистих хащів бджолу.— Чи то моя борода видалась їй щільником, чи солодкий дух почула? Я потроху пасічникую. Страх як полюбив це діло. Може, тому, що, коли спалили мою хату в двадцятому, я спочатку розжився на бджоляну хатку — на дуплянку... А мельник у нас із понятієм і заслугами. За громадянську війну мав шаблю із почерком Котовського.
— Як, як?
— Має подарунок від Котовського. І досі висить на стіні біля святого Юрія.
— Чого ж біля Юрія?
— Для діаграми, щоб можна було порівняти, чим краще битися: шаблею чи списом.
— Писали ж десь про ваше село?
— Та ні, бо ми живемо далеко від столиць, але історію маємо.
І справді, тут, між луками і полями, лежав забутий шматок історії. А творці її сіяли жито, пшеницю, пасічникували, чинбарили і нічутінку не журилися, що про них ніхто й словом не обмовився. А треба ж! І в Богданових грудях тривожно й радісно забриніла жага доброго слова.
Шевченко поставив біля них, рабів німих, своє безсмертне слово. А тут хоч би просте поставити біля безсмертних і біля цього колоритного руданя, що, закасавши холоші, саме почав напувати коні. Вода окреслила його постать і погасила на голові увесь вогонь, що, може, теж вихопився з історичних пожарищ давнини.
Панас Михайлович знову відігнав бджолу і звернувся до Богдана:
— Жінка моя пащекує, що на моїй чуприні можна млинці пекти, а мені дивно: чого до неї так злітаються бджоли? Чи це вже мої почули мене?
З садів і соняшників вигулькнуло село. Богдан ніде не бачив стільки соняшників і чорнобривців. І хати, і вулиці тут були підкреслено охайні, і майже біля кожної оселі серпень підняв над землею вибухи цвіту.
— А ось і школа! — Панас Михайлович повів очима на довгасту цегляну будівлю, над якою у перших печатях осені стояли середньолітні осокори. І Богдан почув їхню тривогу. Чи це була і його тривога? Що тут чекає на нього? Чи вимріяні надії, що почалися ще з того дня, коли він босий переступив поріг педтехнікуму, чи провал? Десь на перших уроках виявиться, що ти бездар, та й тікай, хлопче, кудись до рахівниці чи в бібколектор.
І сумніви, і невіра в свої сили знов, у який уже раз, охопили його. Може, поки не пізно, повернути голоблі, щоб потім меншим був тягар сорому. Він входить на просторе шкільне подвір’я, кілька дитячих голівок з цікавістю потягнулись до нього.
— Добрий день! — різноголосо поздоровкались діти і трохи відігнали од нього страх. Він привітався, одразу розчулився і вилаяв себе: "Сентиментальна кваша".
Від школи зараз віяло вапном, фарбою, замазкою і айстрами. Різнобарвні квіти вже очікували учнів і у великому коридорі-залі, до якого з трьох боків тулилися класні кімнати, і в просторих класах, над дверима яких стояло по дві цифри — школа працювала у дві зміни. Богдан із трепетом відчиняв класні двері, з трепетом прислухався до дзижчання заблуканих бджіл, що зараз заміняли дитячі голоси. Неждано хтось поклав йому руки на плечі. Од несподіванки здригнувся, але й відчув щось знайоме в цих руках. Оглянувшись, не повірив: перед ним, виграючи циганськими очима, стояв його Іван.
— Іваночку, ти?!