Він перейшов хиткий вербовий місточок, зупинився перед Соломіїними воротами і з острахом відкинув стан: на вдовинім подвір’ї стояли темні мовчазні постаті, як стояли колись у дворі Василини. Невже недоля знов подає йому свої знаки? Мовчали постаті, мовчав і він. Чи це теж снопи із червоної пшениці, що добрим людям іде на коровай? Ні, це були не снопи із зерном, а давно обмолочені околоти. У них, коли й знайдеться щось живе, то вже проросте на стрісі колоском чи волошкою.
Повз околоти, як повз свою печаль, він дійшов до вдовиної хати і не рукою, а всім ваганням, усіма сумнівами постукав у двері. За ними почув шелест, а потім стривожений голос:
— Хто це?
— Я, Соломіє!
— Хто "я"?
— Максим.
Хвилинка тиші і потім:
— Почекайте, я зодягнусь.
Як довго вона шукає ті одяганки, грюкає лядою скрині, як, напевне, грюкала не одному залицяльникові. От уже й ревнує до них, а очі ревниві заглядають далі, аніж соколині. Нарешті Соломія відчиняє двері. У темряві він бачить її незвично напружене, сполохом обведене обличчя.
— Заходьте, заходьте,— тихо забринів її голос. Вона проводить його в оселю, де на столі в глечику розцвітає медуниця. "Напевне, в цьому році будемо з медом",— до всього ще й господарські турботи озвались,— засох він на цих турботах.
Вона бере з його руки шапку, щулиться, підводить і боїться підвести очі. Він вдивляється — що стоїть у них: болі чи замкнена хитрість? Ні, жіноча туга й полохливість застигли у них. Певно, догадалась, чого принесло його.
— Не чекала? — питає пересохлими устами.
— Не чекала,— знову прокинувся той низинний голос, що жив тільки у її пісні.
— От я й прийшов,— говорить так, наче вона не бачить цього.— Непроханий.
— Сідайте.
— Ти хату збираєшся перешивати? — говорить зовсім не те, що треба.
— Збираюсь, бо протікає,— якась частка напруги зійшла з обличчя, і воно ніби аж повеселіло.
І це було так: Соломія, побачивши Максима на порозі, відчула, що недарма він прийшов, і так перелякалась, що стала кам’яніти. А раптом він скаже їй те, що вже говорили інші? От і добре, що помилилась вона... Правда, не зовсім добре, але краще, коли буде так...
— Вшивальника найняла?
— Найняла,— вже спокійніше говорить і навіть освітлюється посмішкою. А він хмарніє од неї.
— Я міг би прислати,— говорить таке, за що можна язика вирвати, і з тугою відчуває: тут не люблять його.
— Може, вам вечерю зготувати?
— Зготуй, Соломіє, зготуй, дорога, тільки не насухо.
— Це що у вас? — здивувалась і знов насторожилась молодиця.— Закінчили сівбу?
— Закінчили.
— Набідувалися за ці дні?
Він підходить ближче до неї, боячись взяти її руку.
— Оце не знаю, що зараз буду мати: біду чи, може, радість? Це вже тобі судити чи розсудити.
Вона лячно затремтіла, поширила повіки, і очі її стали беззахисними, наче в дитини. Це вразило його, назавжди запам’яталось йому.
— Що з вами? Що ви? — сахнулась од нього Соломія. Те, чого вона так чекала і так боялась, напевне, прийшло. Але краще б воно не приходило. Проклятий Артемон, як нещастя, як біль, як тяжкий гріх, став поміж ними, втопили б його мої сльози. Вона могла б промовчати, втаїти свою непорадну чи безпорадну годину. Та чесність жінки була такою, що й у думці не дозволила б приховати перед чоловіком те, що приховують інші, які мають більше щастя за неї і, не розуміючи цього, розвіюють його на скороминучий дрібов’язок, на почуття-одноденки. При всій своїй святості вона вважала себе страшною грішницею, і той голодний рік, в який вона поварила навіть бульби жоржин, не виходив з її мук. Хіба ж хтось зможе це зрозуміти? А насміятись усякий зуміє.
Максим, не розуміючи, що робиться з жінкою, потягнувся за нею, взяв її руки в свої:
— Соломіє, коли бажаєш, коли хочеш, будь моєю. Ти дуже дорога мені.
— Чим!? — так вигукнула, паче він знав її гріх, і перелякалась, і вихопила свої руки, міцно притулила до обличчя і затремтіла в мовчазному плачу; він перегойдував нею, мов стеблиною, та не міг більше вирвати ні зойку, ні стогону. Але й без цього в Максимовій голові прокинулись дзвони.
— Ну от...— вкрай розгубився, обм’як, мов помервлене стебло.— Хіба ж я тебе так зобидив?
Між її пальцями з’явилися сльози. Туровець витер їх рукою і вже якось одерев’яніло сказав:
— Їй не плач. Розтривожив я тебе, та й себе не менше. Я нічого не хотів тобі поганого: думалось, у тебе немає чоловіка, у мене жінки, то можна й породичатись.
— Не кажіть такого. Нам не можна, не можна!
— Чого не можна? — Він пригорнув жінку, торкаючись однією рукою її грудей. Соломія не помітила цього.— То чого ж? Невже усі осоружні тобі? І я теж?
Вона вивинулась з його рук, витерла очі, в яких і сльози не зменшили півсон.
— Усе не те, Максиме, усе не те,— вперше назвала його по імені і вже цим якось обнадіяла.
— Яка ж гризота в тебе?
Соломія здригнулася, глянула чи то в далечінь, чи в минуле.
— Не треба про це. Ідіть, Максиме, ідіть, дорогий,— вона подала йому шапку, з нею в руках він вийшов із хати, несучи в голові тупі дзвони.
А коли зачинилися двері, він знесилено сів на перелазі, чогось придивляючись до околотів та прислухаючись до тих дзвонів, що дзвонили по любові. А він, дурень, ще й залітав інколи в думках, що принесе їй відраду, а то й саме щастя. Та й приніс, що не знаєш, як винести. І неждано до нього прибилось якесь схлипування. Чи то вода печалилась за хатою, чи Соломія в хаті? І враз схлипування перейшло у таке ридання, наче в хаті когось ховали. Чуючи провину в душі й прокляті дзвони в голові, Максим кинувся до дверей, загупав кулаком у них.
— Соломіє, відчини! Відчини, чуєш!
Ніхто не відповів йому, і він загупав ще сильніше, не боячись, що хтось з дороги почує це.
— Чого вам іще треба? — нарешті обізвався її голос.
— Я не можу чути, як ти плачеш. Відчини!
І вона, вже розпатлана, уся в сльозах, відчинила йому і нахилила до нього коси, що відділились од високих грудей.
— Іди, Максиме,— попрохала його.— Бо як хтось почує нас...
— Не можу, Соломіє. І хай увесь світ чує,— дарма. Чого ти караєшся і мене караєш? Що в тебе? Коли бридкий тобі, тоді піду...
— Тобі не треба знати, Максиме,— застогнала вона.— Це так страшно, так страшно...