Утрьох вони пішли до хати, під якою здригалося і зітхало серце джерельця. Туровець зачудовано став на те місце, під яким озивалась вода.
— Володимире Гнатовичу, а взимку вона ущухає?
— Ні, невгавуще воно: круглий рік гомонить, нуртує, утішає старого.
— І спати не дає?
— Тільки навесні, саме тоді, коли в небі журавлі закурличуть. Чи це дружба між ними? А так воно спокійне у мене, як дитя, що бавиться саме з собою.
— Глядіть, це дитя ще хату знесе вам.
— Як не знесе її лиха людина, то джерело не знесе. Соломіє, ти, може, заглянеш у піч?
Жінка метнулась до печі, потім почала накривати стіл і знову різала хліб не біля грудей, а в руці. Він ніби й не бачив цього, порпаючись у дідовій бібліотеці.
— Ти нічого не збираєшся у ній забороняти? — примружився старий.
— Або що?
— Хворостенко хотів заборонити усіх поміщицьких письменників.
— Це яких саме?
— Почав з Тургенєва...
От і знову надщербилась рівновага, знову насунувся на очі завтрашній день: куди тільки він поверне його? А в розчинене вікно на пахощі меду зліталися бджоли, сідали на щільник, на дідові руки, а за вікном потріскували, зітхали берези і висипали зі свіжих шпарин солодкі сльози. А за березами важніли хмари, не знаючи, куди занести дощ. Тут вічність дивилась людині у вічі, і добріли вони.
* * *
Увечері аж з області подзвонив Хворостенко.
— Так що воно і як у тебе?
— Усе чин чином.
— Говори мені не фольклором, а діловою цифрою. Скільки засіяли га?
— Сто п’ятдесят чотири і двадцять п’ять соток,— відповів, не моргнувши оком.
— Скільки?! — не повірив спочатку.— Молодці! Вписую в папір сто п’ятдесят чотири без соток.
— А чого ж без них? — виявив невдоволення Туровець.
— Округлюю! Отже, ми по району дали найбільше! Ні, старина, із тебе ще будуть люди, коли подолаєш селянську стихію. Бери її за горло, інакше вона придовбнить твою голову.
— Може,— погодився Туровець, повісив трубку і засміявся: ніколи не доводилося так вискакувати в передові.
Цього ж вечора, не в силі приховати зловтіхи, Артемон Васюта на якомусь задрипаному грузовику добирався в район. Міг би гайнути й на своєму жеребі, але тоді б Туровець одразу догадався, хто подав сигнал. Хіба ж Васюта не знає, що сигнал має повзти тихо, як вуж, а жалити може й з громом? Тепер за обман і зрив посівної Туровець аж загуркоче зі свого стільця. От хто тільки змоститься на ньому? Якось не зумів він, Артемон, згуртувати навколо себе людей. Одначе рідня, горілка і товариш Хворостенко повинні допомогти. Тоді він не буде таким дурнем, як Туровець, тоді, як скажуть, він і на водохреща організує сівбу. От якби тільки знову Туровцю не допоміг орден Червоного Прапора.
Розплатившись з водієм, Артемон бадьоро попрямував до Хворостенка, який всюди ратував за комунальні квартири і вигоди, але сам чомусь жив без цих вигод в одноповерховому, обвитому диким виноградом будиночку. На делікатний стукіт Артемона за дверима весело задріботіли чиїсь черевички, і на поріг розгонисто винесла копичку неприкритого волосся, напівприкриті груди і чортенята в очах насмішкувата Хворостенкова жінка, якій господар не довіряв ні у видатках, ні в любові. Еге ж, маючи таку жінку, небезпечно їздити у відрядження.
— Добрий вечір, Броніславо Михайлівно,— шанобливо вклоняється Артемон, і по його ятаганистих щелепах проходять лінії догідливості.
Броніслава Михайлівна відкидає назад гнучкий стан і копичку волосся.
— Це ти, Васюто? — питається так, наче він щонайменше одягнув сорочку навиворіт.
— Хіба спочатку не впізнали?
— О, твої щелепи до смерті не забудеш! — не знати, чи хвалить вона щелепи, чи насміхається з усього нього. Але якби хвалила, то повинна б говорити про очі, брови, а не про те, чим жуєш. Хоча хто розбере їх, що мають у собі веселу польську кров? От, може, вона й очікує, щоб гість пригорнув її, а він стоїть як телепень і опасається отих чортенят, що викупуються в ополонках очей. У таких ополонках і втопитися можна.
— То спасибі вам за добру пам’ять,— бадьориться Васюта, а Броніслава Михайлівна починає сміятись. Її сміх йому більше подобається, аніж голос, від якого так і сподівайся якогось їжака.
— Ти приїхав до мого ортодокса? — анічутінку не жалує свого чоловіка, що, видно, в оселедцях більше розбирається, аніж в любові.
Та Васюти не підманиш такими вченими слівцями, і він говорить з гідністю:
— Я приїхав до нашого вельмишановного Костянтина Прокоповича. Вони тепер спочивають чи бодрствують?
— Вони оце були присутні, але зараз відсутні,— почала говорити в тон Васюті, але відразу пирснула, розсипала сміх по всьому подвір’ї, збудила ним у сусідській голуб’ятні голубів і прислухалась до них.— Воркують!
— А що ж їм робити, коли мають у житті не клопоти, а саму любов,— кинув наздогад буряків слівце: може, Броніслава Михайлівна і вчепиться за цю ниточку, тоді й він посміливішає, і хто ще зна, яка буде торгівля у Хворостенка, а які прибутки в нього?
Та Броніслава Михайлівна не вхопилася за цю ниточку, а запитала:
— Що ж у вас?
— Маю справу до Костянтина Прокоповича.
— Термінову? — споважніла вона.
— Дуже!
— Мені можна довірити її?
— Та звісно, Броніславо Михайлівно, бо ж ви і Костянтин Прокопович — це одно.
— Ні, двоє,— зітхнула вона.— Ходімте ж, третій, до хати.— І понесла в будиночок розтріпану копичку волосся, і спокусливі лінії, і литчасті, трохи завеликі для неї, ноженята. Але як вони звабно несуть-погойдують її стан.
В оселі вона посадила його за лискучий старовинний стіл напроти якогось потемнілого від часу портрета, що мав не мальовані, а живі очі. Вони темним судом подивилися на Артемона, і тому той почав вивчати не обличчя, а одяг і взуття портрета.
Броніслава Михайлівна помітила Артемонову увагу й запитала:
— Вам подобається портрет?
— Дуже!
Це здивувало і зацікавило жінку:
— А що вам тут найбільше подобається?
— Чоботи. Матеріал, видать, такий, що зносу не буде.
Броніслава Михайлівна так розреготалася, що на ній затанцювала і копичка волосся, і одежа, і все, що під нею окреслювалось. Пересміявшись, вона витерла очі й запитала:
— Що вам, чаю, кави?
— Спасибі.
— Спасибі "так" чи спасибі "ні"?
— Спасибі, ні. Ми делікатних напоїв не вживаємо, ми більше — натуральні.