Хлопець прикинув, що він не так далеко відійшов од дороги, й почав поратись біля вогню. Коли спалахнуло з десяток лучин, скинув чоботи, розтер зліплені побілілі пальці, перемотав їх онучами і сунув у напатлане полум’я. В тіло поволі почало входити п’янке тепло і півсон, а в очі — видіння. Тепер вітряк не тільки стогнав, а й, оживаючи, переносив його в спогади, в болі, в любов. А хіба ж він мав її? Ледь-ледь розщібнулась вона, мов підсніжник, та й налетіла хуртеча... Яка заметіль, яка заметіль надворі! Як вона ломить крила вітряка!
І враз йому з-за цих крил добряче-добряче просвітились мальовані очі, оті, що не раз пробивалися хвилюючою згадкою з дитячих років. Він запам’ятав їх із першого разу, хоча було йому тоді дев’ять років...
Вересневий ранок батьківською рукою поклав на русяву голову новенький, з солдатського сукна картузик і покликав до школи.
— Ти ж дивись та гляди мені...— ще наказувала мати щось із порога, коли він перестрибнув перелаз і мало не збив із ніг якусь дівчинку, що теж ішла до школи. Як і всі школярки в їхньому селі, вона в хусточці несла свій підобід.
— Ти чого? — налякано спитала дівчинка, і на її смаглявім довгообразім обличчі сполохано задихали дві ямки.
— А тобі вулиці мало, що біля перелазу чалапаєш?! — одразу гримнув на неї.
— Я ж не знала, що ти будеш через перелаз стрибати...— довірливо сяйнула великими синіми очима і запитала: — Це твоя вулиця?
— Моя! — ще раз поглянув на крамну хуртинку — вона, як на той повійськовий час, була дивиною, бо всі школярки мали тільки полотняні хусточки.
— А наша вулиця ширша! — похвалилася дівчинка, і вже ямки її поспокійнішали.
— І в нас була широка, так сусіди, поки мінялися різні влади, переставили плоти і вкрали піввулиці.
— Хіба ж вулицю можна вкрасти? — не повірила і засміялася школярка.
— Коли добрі злодії, то не тільки вулицю, а й банк можуть обікрасти.
— Банк? А що воно таке?
— Це така велика хата, де всюди лежать гроші, і паперові, і з чистого золота.
— А хіба ж гроші не закопують у землю?
— У банку не закопують.
— Через те їх і крадуть,— вирішила дівчинка, оглянулась і таємничо зашепотіла: — А мій брат Омелян ходив у степ шукати могильний скарб.
— І знайшов?
— Ні, тільки зітліле сідло викопав. Сердився він і на нього, і на нас з мамою.
— Чого ж на вас?
— Треба ж зігнати на комусь злість. Ти в яку ходиш групу?
— У другу.
— А я у першу ще передучора сама записалась, бо в мене буквар є. Як тебе звати?
— Богданом.
— А мене по-різному: як не сердяться — Яриною, а як сердяться — Оришкою. У нас дома є журавель з перебитим крилом, такий гарний і розумний: курей стереже, і вже шуліці не добратися до курчат.
— Покажеш його мені?
— Авжеж.
Далі з дівчинкою вже було незручно гомоніти, щоб не попасти хлопцям на язики, і він чимдуж побіг до школи.
Вчились вони в одному класі. Попереду сиділи перваки, а за ними на вищих тримісних нартах — друга група, співали ж усі разом, і тоді можна було крадькома смикати дівчаток за кіски. Отак він кілька разів збиткувався над Яриною, а коли попався на шкоді, вона не пожалілась учительці, а тихо сказала йому:
— Ти смикай, тільки не боляче.
Йому тоді стало так соромно, що більше ніколи не простягав рук ні до однієї кіски. А то якось на перерві домучував задачку — вона не виходила та й не виходила, а закрутиголова Дем’ян скрадався і все ляскав та ляскав його по плечах. Після кожного заплечника відскакував убік і показував зачорниленого язика. Нарешті Богдан не витримав — кинувся наздоганяти збитошника і з розгону вдарився ногою об забиту в долівку скабу, що з’єднувала двійчасті двері. Великий палець репнув, мов печериця, і кров об’юшила і скабу, і долівку. Він перелякано присів, не знаючи, що йому робити.
— Ой Богдане, що з тобою? — вбігла з шкільного подвір’я Ярина і теж, налякана, присіла біля нього.— Ой горенько моє! Болить?
— Болить.
— Ти не дивися на кров, бо млосно стане,— школярка поквапливо вихопила свою єдину на всю школу крамну хусточку, роздерла її надвоє і почала обмотувати йому палець. Це так вразило Богдана, що, здається, навіть біль притих. З того дня незвична приязнь ворухнулась до дівчинки, і він почав захищати її від шкільних негод.
З цією приязню і сільську школу закінчив та й пішов учиться далі, а вона залишилась дома, біля матері, і в п’ятнадцять років стала найкрасивішою дівчиною у селі. Ніхто без подиву не міг глянути на ті волошкові очі, що так незвично зоріли на смаглявім виду, на ті вії, що трепетно тримали вечорову таємничість, на ті брови, що дивовижно, нерівно розлітались на скроні, на ті ямки, які так собі дихали, що неодмінно викликали чийсь добрий осміх чи зітхання. Якось, повернувшись із технікуму, він зустрівся з Яриною на туманцем підсиненім полі і оторопів, вражений її вродою, тими очима, що тримали під вечоровими віями ранок і нерівні росинки свіжого сонця.
— Добрий день, Богдане,— задихали смагляві ямки, тріпнулися коси і запахли татарським зіллям.
— Доброго здоров’я,— аж зітхнулось йому, і не знав, з яких потайників видобути для неї святешне слово і де подіти себе. Який же незугарний він проти її вроди.— Звідки так рано йдеш?
— З вітряка.
— А коси твої пахнуть не борошном, а лугом.
— Тобі подобається? — зніяковіла, і на щоках виступили темні рум’янці.
— Дуже!
Ярина гойднула станом і зажебоніла самою довірою:
— Ти, Богдане, кажуть, уже в інститут переходиш?
— Та переходжу,— повернув слова, наче жорнове каміння.
— От яке маєш собі щастя,— з жалем до себе сказала дівчина, поглянула на вітряк, вихопила з його крил чи з неба поміж ними невеселу посмішку, підняла вії, і засліпила, і припалила хлопця своєю темною голубінню, в якій заплутались скалочки сонця. Та й пішла у туманцем підсинений світ, у свої надії, у свою радість чи журбу. На стежині стрівся чийсь хлопчак, біля нього непокоїлись гуси, в тьмяно-блакитнавих очах яких уже стояла пізня осінь. Ярина зупинилась і поцілувала в щічку гусія. Він невдоволено по-гусячому витягнув шию, сказав: "От іще!" — і обтер щічку.
— Який заповзятець! — засміялась дівчина...
— Яринко! — гукнув, як у школярські роки.
Вона озирнулась і по-школярськи підвелась навшпиньки: