Шаламай хмикає і бубонить наче сам до себе:
— Коли з лихою думкою заглядаєш у чужі роки, так само заглянуть і в твої... Нам і на ярмарок можна їхати?
— Хоч і за ярмарок,— скочив із коня Артемов.— Завдаток лишається вам, а більше не просіть.
— А ми не старці, щоб просити! — стрепенув вусищами Шаламай і гукнув на дітей: — Хлопці, на ярмарок!
Шаламаєнки, затоплюючи вулицю сміхом, наввипередки метнулися до саней.
"Їдьте хоч у безвість!" — Артемон прочинив ворота. На передній стіні хати лежали видовжені тіні хрестів, з-під них із дверей почала виходити його рідня. На всіх обличчях лежав один клопіт і одне запитання, але всі чавили його в собі — нехай хтось розумніший запитав. Хтось пожалів коня: замордований, комусь заманулося поводити його, і він підхопив повід, а малокебетний у слизькуватому кожусі Оверко почав жалкувати, що кудись поділися музики, а він так хотів потанцювати на Артемоновім весіллі, для цього навіть циганську халяндру вивчив на току.
— Мовчи вже зі своєю халяндрою, причмелений,— витріщились на нього.
Оверко злякано викруглив волові білки очей і обома руками охопив шапку з п’ятаком у денці.
До Артемона підійшов прибитий соромом і зажурою батько, під його червонястими, немов кінський щавель, вусами ворушився горілчаний дух.
— Як, сину?
— Погано, ой, погано, тату,— зітхнув й одразу ж прикусив нижню губу — хай і не подумають оті, які понасходились, що не зможе вихлюпнути свого злощастя.
— Між людьми буває і гірше, без горя не зживеш віку,— пожалів батько свою норовисту дитину, і з доброго дива йому згадалася Тетянка, її уста, що пахли чорнобривцями, її ноженята, що приносили йому шматки пахучого вересня. Та весільні гості і клопоти одразу ж підкосили давній вересень, і його зорі, і підсинені трави.." Щось же треба робити. Але що? В такій халепі і найрозумніший стане Оверком.
Заскрипіла хвіртка: на їхній сором ще прийшли гості і навіть не з порожніми руками. А он і голова колгоспу, Туровець, проїхав. Цей, на щастя, не зупинив коня. Який глум, яка напасть упала на їх подвір’я. Довго доведеться печінкою видихати це весілля.
Вони мовчки йдуть до оселі, перед ними розступається рідня, і тільки кудлатий Бровко, повискуючи, кидає на груди Артемону намерзлі лапи і сніг. Хоч хтось знайшовся, що пожалів його. Уже втрьох вони входять до хати, де перемішалися пахощі м’яса і смальцю, городу і саду. На застелених столах, як живі, вилежуються печені поросята і в звужених крихких повіках чаять насмішку до його весілля. У полив’яних мисках і полумисках чекає гостей продимлена в комині шинка, лискуча веприна, кільця ковбас, нагорблена індичатина, сліпоокий од жиру холодець, золоті злитки линини і застигла юшка з обезголовлених в’юнів. Їх навіть представники з району хвалять, запиваючи скаженою слив’янкою, від якої пересікається дух. А скільки ще варива мліє у печах, вигрівається на печах та мерзне в коморі. Кому достача, а кому один розор.
Окинув молодий оком усе добро, скинув шапку і неждано побачив на ній весільну воскову квітку. Спочатку хотів її розтоптати ногою, та передумав, поклав на божницю: не буде ж вік молодикувати він, а далі налив чарку батькові і собі.
— Намерзся за ніч.
— Воно й не диво,— понуро кивнув головою старий і вмочив у горілку вуса,
— То ваше здоров’я, тату... Ох, і дурним же був, що не послухався вас.
— Може б, з гостями випили?
— З гостями, тату, ми сьогодні не будемо пити,— відрізав Артемон і, прикусуючи скло, пожадливо перехилив чарку.
— Чому ж, сину? — здивувався Давид і поставив свою чарку на стіл.
Артемон з ненавистю глянув на подвір’я, де купками чорніли гості:
— Було б весілля — їли б, пили, веселилися; нема весілля — не будемо пускати на з’їжу добро.
— А що ж ти робитимеш із ним?
— Оце зараз винесемо геть-чисто все на ярмарок.
— І навіть смажену капусту?
— Навіть смажену капусту. Бо як усякне копійка наша, то й доля зведеться на старцювання.
— А що ж будем робити з горілкою та слив’янкою?
— Що? — прикладає руку до серця, щоб одірвати од нього каламуть.— Притримаєм до другого весілля, коли першого не було.
— Хоч як гірко нам, треба було б посидіти з людьми...
— Не можу, тату.
— Чого?
— Люди питимуть мою горілку, а я свою отруту. Скажіть їм щось, та й хай розходяться.
— Ні, це вже ти скажеш...
По-різному гості сприйняли таку новину: одні засміялися, другі обурилися і почали чортихатися, а найближча рідня з мисками, з полумисками, з макітрами, з ваганами подалася продавати весільні наїдки.
Ярмарок буйним сміхом зустрів несподіваних торговців, а несамовиті Шаламаї заграли їм з того дива марш.
Хоч яке недоладне вийшло весілля в Артемона, а закінчилося воно, як справжнє — веселощами, правда, не в хаті, а на торгу, де всі зійшлись на тому, що скупий Артемон і мертву копійку поставить руба.
Прямо з ярмарку Артемон пішов у контору колгоспу, над якою розгіллясті груші-глеки тримали свої срібні корони. Це знову боляче нагадало про весілля. Перед кабінетом голови непокоївся довгов’язий каміннолиций продавець Анань Шпитько, живими на його виду були тільки пожмакані калитки повік, що заховували мідяки очей. Ананя люди звали то гешефтярем, то слизькоязиким, бо язик і мозок його завжди безпомилково повертали туди, звідки віяв вітер. А якщо вітер за день міняв двічі напрям, то це саме з заповзяттям робили і язик, і мозок Ананя.
Побачивши бригадира, продавець благально прогугнів:
— Артемоне, шепни Хворостенку, щоб він ішов до мене. Я його по лінії торгівлі запросив на обід.
— А чого ти сам не скажеш?
— Аби ж там не було Туровця. Ти ж по собі знаєш, який він ідейний. Все називає мене то гнучкошиїм, то махлярем,— і Анань по-гусячому витягнув довгу шию, озлобився.— Сам би спробував піти по лінії торгівлі, не такої б заспівав.
У кабінеті голови Артемон застав Максима Туровця і голову райспоживспілки Костянтина Хворостенка; зараз його кругле, як підрешіток, обличчя було кладовищем веснянок: взимку вони вмирали, залишаючи по собі мерхлий розпад невиразних ієрогліфів.
Звикши мати справу з торговельним гріхоплутовством і крутійством, Хворостенко мало не в кожній людині вбачав запечатаного злочинця і навіть своїй жінці не довіряв ні у видатках, ні в любові. Його практичність не довіряла й духу, бо різні там сочинителі мають собі легкий хліб, а своїми художествами тільки розтривожують душу. На норму б перевести їх! На норму! Тоді б одразу поменшало різної критики, любові і всякого лібералізму-гуманізму, а прийшла б суспільно потрібна діловитість.