— Ой ні! — аж перехопило дух Ярині.— Де вже нам.
— Чого ж ви перелякались? До нас тепер часто приїжджають із колгоспів.
— І їм академія видає книги?
Це сподобалось жінці, вона мило посміхнулася темними гарячими устами, що тримали на собі і в собі спрагу теплих країв.
— І академія видає їм книги. А куди ж ви приїхали, дівчино?
— В педінститут.
— Ви ніколи не були в ньому?
— Ні.
— Ось бачите білокамінні, як в Італії сходи? Вони вас доведуть у мури, де тепер міститься педінститут, а доїхати туди не можна.
— Спасибі.
— Лючія! — хтось гукнув незнайомку. Вона попрощалась із Яриною і, погойдуючи станом, легкою ходою пішла в бібліотеку Академії наук.
"Лючія! — немов далекий-далекий дзвін, що стихав у тиші, обізвалось Ярині незнайоме ім’я.— І де тільки взялося воно між снігами?.."
Стоячи біля невисокої огорожі, вона поглянула на середньовічні мури, де кострубатився, братався з засніженими деревами оцей таємничий інститут. А за ним засніжено вигиналась ріка, на якій колись козацтво Івана Богуна виборювало волю. Про це вона читала ще в тих книжках, де мішма лежали історія і вигадка, правда і безсоромна брехня, яку теж одягали в шати правди. Еге ж, напевне, зерно легше відділити від полови, аніж правду від кривди.
Камінними східцями вона спускається донизу, уявляв, як стрінеться з Богданом, і чув, як од скронь донизу течуть рум’янці сорому. Десь всередині інституту задзвонив дзвоник і сполохав її. А далі з дверей висипало гамірке, безтурботне студентство, воно зупиняло на ній очі, дивувалося, усміхалось, підморгувало і мчало зі своїми турботами, зі своїм життям.
— До когось приїхав сидір! — кидав якийсь насмішкуватий молодик.
— Та з якими ж очима! — додає другий, на чверть аршина розмикає вії і вдавано зітхає.
А третій, довгощокий, у виношеному пальтечку, зупиняється проти неї і співчутливо запитує!
— Ви, дівчино, розшукуєте когось?
— Еге ж.
— А кого?
— Богдана Романишина,
— Він з якого відділу? З філологічного, агробіологічного? Бо на історичному такого немає.
Боже, скільки є отих вчених слів, і яка вона темна серед них!
— Не знаю,— навіть соромиться глянути на молодика, а рум’янці вже не течуть, а палахкотять на її щоках.
Молодик не дивується, лише пильніше вдивляється в неї:
— А що він найбільше любить?
— Читати прочотні книжки.
— Тоді з філологічного! — вирішує довгощокий, нишпорить очима по тій живій стежці, що з Інституту підіймається вгору, і гукає: — Іване!
Носатий з чорними вогнистими очима чуприндир оглядається, дивується і поспішає до них:
— Що там у вас? Кущова нарада?
— Ось дівчина розшукує Богдана Романишина. Він часом не з твого курсу?
— Отака красуня і розшукує Романишина? — студент втоплює у неї несоромливий погляд, зітхає і засовує під кепку оберемок кучерів.— От везе дурням!
— Чого ж він дурень? — враз обурилась Ярина.— Як ви смієте отак споневажати?..
— Ач який захисник! — підсміюється Іван.— Та він же у свої двадцять років ще ні до однієї дівчини не підійшов, ні одній нічого у кучерики не шепнув. Зарився у бібліотеку, наче кріт у землю, і забув, що на світі є чорні брови, ось такі очі, як у вас, і любов.
— От ви, напевне, цього ніяк не забули,— спересердя відповіла йому.
Іван здивовано поглянув на Ярину і одразу ж почав баляндрасити:
— Вгадали, любко, таки не забув і повік не забуду, бо для чого тоді й жити на білому світі? А ви ж ким доводитесь Богданові? Рідня?
— Дуже далека.
— Це вже легше.— Подумав щось своє.— А вашого Богдана нема.
— Де ж він?! — мало не зойкнула дівчина, а в синіх очах її прокинувсь туман жалю.
Студенти перезирнулись.
— Ще вчора, як тільки починалася завірюха, він чогось зірвався додому. Скільки не одмовляли його, не змогли одмовити. Впертий ваш Богдан, як Валаамова ослиця.
І тепер Ярині знову обізвався з хуртовини знайомий голос. Невже вона біля самого села розминулася з Богданом? Дівчина безпомічно поглянула на студентів.
— Що ж йому сказати, коли повернеться? — хитро звузив гарячі очі Іван.
— Нічого не кажіть.
— Як нічого?
— Отак,— зітхнула і швидко пішла до Орлика, що дрімав на відсонні.
— І що ти скажеш на таке? — запитав Іван, дивлячись услід Ярині.
— Скажи ти: філологія на жіночому серці зуби з’їдає.
— І скажу! Коли це не марево, сама доля приходила до Богдана.
— Так уже й доля,— засумнівався історик.
— Тепер мені зрозуміло, кого він, телепень, тримав у душі і чом ніколи навіть не дивився на дівчат. Тільки чого вона засмучена така?
— Доля рідко буває веселою,— глибокодумно сказав історик, якого теж вразила дівоча врода.
А тим часом зажурена і зголодніла "доля" опинилась біля привокзального базару, куди часто приїжджали з Озерного. Хоч би кого-небудь зустріти з села, віддати коня, продати теплу хустку, щоб мати якийсь гріш, та й на вокзал. Біля крамниці залізних виробів вона неждано зустріла глинокопа Трохима Яременка і зраділа йому, як рідному.
— Яринко?! — витріщився барчастий дебеляк, якого не раз притовкувало і привалювало на різних глинищах. Його то викопували з них, то він сам виборсувався на світ божий, відпльовувався кров’ю і землею, та не кидав свого ремесла, бо глина велике діло — з неї бог людину ліпив.— А ти чого по торжку ходиш, а не справляєш весілля?
— Ох, і не питайте, дядьку Трохиме.
— То й не буду. Виходить, твоє весілля ще попереду?
— Мабуть, що так.
— І то непогано,— погодився чоловік, співчутливо поглядаючи на збідоване обличчя молодої.— Дорога твоя молода, довголітня, то чого зарання хапатися за чорті-що. Підвезеш мене додому?
— Самі, дядьку, поїдете, здасте Орлика в колгосп, та й годі.
— А ти ж куди?
— Ще й сама не знаю, куди мені їхати, де притулити голову.
Їй справді тепер стало лячно їхати в отой далекий Донбас. Може, краще майнути до Надійки, яку на руках носить чоловік?
— От історія! — на мить задумався дядько Трохим.— А знаєш, вірно зробила, що покинула викрутня. Йому не жінка, а наймичка потрібна. Він би тобі окайданив світ. Може, ти й не снідала?
— Таки не снідала.
— Тоді ми з тобою щось перекусимо. Бо весілля весіллям, а зуби повинні працювати. Як ти?
— Можна й перекусити.
— От і гаразд! їдьмо до чайної.— І дядько Трохим таємничо посміхнувся Ярині: — У мене в торбі є корінкова горілка.