— Як чого? Після роботи чарку вип’єш. У мене є така загрянична пляшечка.
Трохим помовчав, потім неохоче відповів:
— Я тепер не п’ю ні нашого, ні загряничного.
— Відколи ж, Трохиме, ти став непитущим? — не повірив Давид і підійшов до рослого дебеляка, який знав толк і в звичайній, і в коренковій горілці.
Трохим долонею потріпав шию підручного коня, що закустраною гривою підмітав землю, неохоче обернувся до Давида. Битий, душений, ломлений землею, він тепер стояв перед Васютою, як осіння негода.
— Чого ж мовчиш, чоловіче? — очікує від нього хоч якогось слова.
— Я привіз вам дрова? — неждано запитав Трохим.
— Та привіз.
— То й огрівайте ними свою хату чи утробу, а мене увольте від розмови з вами чи з вашим Артемоном,— лихий, упертий, він вискочив на полудрабок, вйокнув на коні і незабаром зник у сутінках.
Давид втупив очі в дровітню. Тут з одного боку, як мерці, лежали березові кряжі, а з другого — грішниками мучились вирвані корчі. Хижі птахи морозу знову заворушились на плечах чоловіка, загнали в тіло пазури. Похитуючись, Васюта увійшов до хати, де в кутках і під лавами лежало запнуте підозріле добро, на яке він і дивитись не міг, але яке мучило його, наче гріх.
Чоловік загасив лампу, скинув чоботи, кожуха і з ним поліз на піч, де вмирала пересушена пшениця... Це ж вона наб’ється у вовну. Та дарма, тепер нічого не шкода. Вмощуючись, Давид зачепив чуприною сухі головки маку, що висіли на комині, і вони обізвалися йому тими роками, коли він маковим цвітом звав свою Тетянку. А вона якось на це заспівала йому:
Ой пропав мій вік, Та як маків цвіт, Що удень зацвів, А вночі зів’яв. Так і вік мій пропав...
То її вік пропав, наче маків цвіт. А його?.. Як дурман, та й більш нічого. І ніхто ні тепер, ні після смерті не скаже про тебе приязного слова. Колись він думав: розбагатіє та й зробить щось добре церкві і людям. Та запізнились його думи і до людей, і до бога.
Давид уже входив у сон чи в марево, коли рипнули двері і до хати, побризкуючи зброєю, обережно увійшли Артемон і Омелян. Омелян з гвинтівкою напоготові, про всяк випадок, став на порозі, а Артемон засвітив світло, обніс його по всіх кутках і, не надіючись на янголів, почав розправляти на вікнах темні ковдри. Далі вони обоє полізли до печі, до посуду, горілки й мовчки, як вороги, почали вечеряти. "Сьорб-сьорб, сьорб-сьорб",— тільки й чув спочатку Давид. А коли дійшло до м’яса, вони так зачавкали, наче витягали ноги з болота.
— Женитись треба тобі,— нарешті, дзенькнувши чаркою, сказав Омелян.
Артемон криво посміхнувся:
— На якого такого дідька?
— Щоб хоча варити було кому. Бо ця потрава вже не по твоєму чину.
— Зрештою, привезу з города наймичку.
— А вона тобі й підкладе у вареники міну, як нашому резиденту підклали.
Артемон подумав, запустив масну руку в чуба.
— Тоді візьму до печі якусь безтолоч, придурка із нашого села.
— Чого ж безтолоч?
— Бо з мізками тепер, Омеляне, страшно брати, щоб не моргнула комусь із тих, що в лісах сидять. Багато кого привернули чи купили фашисти і в нас, і в Європі, а розумних — не дуже. От задачка на нашу голову.
Омелян ошкірився:
— Ну, і голодують та гибіють всякі розумники по лісах та нетрях.
— Це правда,— сумно погодився Артемон.— Вони там не розкошують, а ми все одно тремтимо... О, несе когось! І пожерти не дадуть.
У двері хтось тихо постукав.
— Заходьте! — владно гукнув Артемон і потягнувся рукою до "вальтера", що лежав поруч з надрізаною хлібиною, а Омелян узявся за гвинтівку.
Поріг переступив статурний Саливон Литвинчук, якого колись і кіно ловило, а за ним, плачучи, увійшла закутана великою хусткою струнка дівчина.
— Не розводь мені мокроту! — бридливо скрививши губи, гримнув на дівчину Артемон.
— Не плач, дитино, сльозам тепер ніхто не вірить,— нахилився Саливон до дочки, розкрив хустку і пальцями витер очі.— Може, все якось обійдеться, може...
Глянув Давид на Саливонову доньку і не повірив собі: проти нього стояла його молодість — його Тетянка. Чоловік рукою нагнав од очей видіння чи марево, але воно не відійшло: Тетянка, справжня Тетянка в жалобі стояла біля дверей, а на грудях її зітхали пшеничні коси. Давид знав, що Саливон взяв Тетянину сестру. Але хто ж міг знати, що природа отак повторить образ його коханої?.. Він поворухнувся на печі, і мертва пшениця з-під його рук потекла на припічок. Все мертве було в цьому домі, тільки образ Тетяни якимсь дивом живим стояв біля порога. Омелян, мов сич, глянув на дівчину, чужинською хустиною стер з обличчя, з крильців носа пітний жир, запалив чужинську сигарету.
— Чого розкисла? Ніяк не хочеш служити самому начальникові жандармерії?
Образа і біль пройшла по дівочому обличчі, вона зітхнула, та не сказала ні слова.
— Чого ж мовчиш? Не бажаєш?
— А хто ж, дядьку, забажає такого?
— Думаєш, краще більшовикам норму полоти?
— Я співаючи полола б її! — щось згадавши, на якусь мить прояснилася дівчина, але одразу ж осіклася.
— Співаючи! — зледенів чортом підшитий Омелян.— Тоді і жандармам вези пісні, а не сльози! Вони теж розбираються в музиці.
— Омеляне, вона ж у мене одиначка,— заступився за доньку батько.— Одна, як вечірня зоря. Не роби з моєї хати і з моєї душі пустки.
— Тоді треба було, дядьку Саливоне, трохи більше наробити дітей,— обірвав його Артемон.— За цю роботу більшовики навіть ордени видавали.
Гнів стрепенувся в ліплених бровах і в міжбрів’ях Саливона, якому ще не доводилось ні перед ким колінкувата, але чоловік скинув його з брів, заховав у душу і сказав з гіркою гідністю:
— Артемоне, твій батько теж розстарався тільки на тебе одного.
Артемон норовисто шарпнувся, хотів щось відрізати чи вилаятись, але передумав, підійшов до дівчини, двома пальцями, точнісінько, як його шеф, підняв її підборіддя:
— І тут мокрота,— пожартував, витер два пальці об її хустку і запитав: — Як тебе звати?
— Так ви ж знаєте.
— Для порядку питаю, для порядку.
— Тетяною.
Давид мало не зойкнув, далекі роки вдарили його під саме серце, а перед очі вийшли ті вечори, коли між літом і осінню зупинився вересень.
— Так не хочеш їхати до мого шефа? — стоїть Артемон, розставивши ноги, як його шеф, і нахабними очима пожирає дівочу вроду.