— Невже Скоропадський дружить з Герінгом? — заспокоївшись, запитав Пасикевич.
— Так, панове. До вашого екс-гетьмана раніше дуже прихильно ставився фельдмаршал фон Гінденбург, а тепер Герінг,— поважно ствердив гер крайсляндвірт.
— А як же інакше може бути? — запитав сам себе Щур.— Адже гетьман Скоропадський у своїй програмі написав, що Україна зараз може безперешкодно прийняти понад десять мільйонів німецьких переселенців і що цим переселенцям будуть гарантовані всі привілеї.
— О боже! — мимоволі вирвалось у Снігурського, і він почав перекладати "програму" Скоропадського.
Така "програма" приголомшила навіть Пасикевича й Шинкарука. Зате крайсляндвірт весело поглянув на Снігурського, зробив руками такий рух, наче гойднув колиску, і засміявся:
— Пана Снігурського нещодавно вразила вербова колиска. Буде ця колиска тепер колихати на Україні наших дітей. Десять мільйонів арійських дітей! Так хоче екс-президент Скоропадський, так хоче і наш фюрер!
Філіжанка з кавою випала з руки Снігурського. І тихо, як у домовині, стало в покоях пана Пасикевича. Тільки воскові свічі виплакували свою тугу і перед образами, і перед тими, що звалися людьми.
Несподівано, як вибух, задеренчав телефонний дзвінок. Пасикевич схопився з фотеля, зірвав телефонну трубку.
— Начальник української допоміжної поліції слухає.
— Пане начальник, неприємність, ох яка неприємність! Якісь три типи викрали німецьку вантажну машину.
— Де вони викрали?
— Біля таверни, що раніше звалася райчайною. Прямо на очах у всіх викрали та й поїхали.
— А де шофер був?
— У машині. Вони і його викрали. Що накажете робити?
— Підняти на ноги всю поліцію!
— Та що ж ми зробимо ногами?
— Мовчать!
— Та мовчу.
— І в нас починається! — Щось щурине з’явилося на вузькому виду пана Щура, і він нервово поклав руку на кобуру.
XV
Здається, його ніколи не гризли так господарчі турботи, як тепер гризли партизанські. Куди не кинь, усе чогось не вистачає, а найбільша досада — немає вибухівки. Підірвали вони кілька машин — і все. Мінне поле, з якого Шаламаї мали пожиток, уже розмінували німецькі сапери; спробував був Василь поворожити біля якоїсь із секретом міни і мало не наклав головою. Ще й досі, наче лялька, лежить у землянці та все прохав братів, щоб вони грали йому, оглухлому. Чоловіка не так турбували рани, як глухота, бо як він буде після війни грати на весіллях?
Правда, загін і тепер не сидів склавши руки: робив засідки на шосе, провчав поліцаїв і зрадників. Уже раз одчайдушно стявся із каральним загоном і розігнав його, захопив майже на добу перевалочний пункт, і селяни почали розбирати з нього худобу, збіжжя та різні продукти, що мали відправлятися в рейх. Але цього було мало — все думалось про більше. За всяку ціну треба було стати господарями на залізниці! А щоб стати ними — потрібна вибухівка, потрібно зробити свої міни, а для цього треба мати досвідченого сапера.
Нарешті Максим Туровець напав на слід: дізнався, що на станції лікарських та ефірно-олійних рослин працює колишній лейтенант-сапер Македон Мирківський, і вирішив піти до нього на розвідини. А щоб усе було чин чином, він, оброслий і відповідно одягнений, подався на станцію з мішком сухого споришу, за кілограм якого німці платили десять карбованців. При вході до міста Туровця зупинив припухлий од відомого зілля рухливоокий поліцай, він сидів на щойно змайстрованому шлагбаумі й при животі тримав карабіна, як німці тримають автомата. Позіхаючи, поліцай підвівся, підійшов до Туровця, обмацав поглядом його і мішок.
— Що це ти, дядьку, несеш до міста?
— Спориш.
— Що, що? — здивувався і насторожився поліцай.
— Спориш на ліки.
— Отака нікчемна травичка і йде на ліки? — здивувався поліцай, поторсав мішок.— Що ж вона може лікувати?
— Та, кажуть, кров’яний тиск знижує, коли його перепій високо занесе.
— Ти дивись! Корисна, виходить, рослинка! — Поліцай стишив голос: — А в тебе інших ліків немає?
— Це ж яких? — ховає під повіки презирство Туровець.
— Самогоночки, слив’яночки чи шпірту? Бо службу маємо собачу, а зиску — ніякого.
— Яка служба, такий і зиск,— не витримав Туровець.
— Ну, ну! — одразу визвірився поліцай.— За такий язик я й до партизанів тебе можу пристебнути.
— Так хіба я що, пане поліцай? Я ж кажу: тяжка ваша служба, а гроші легкі, дрібні, значить.
— Вірно,— погодився поліцай.— Ти ж з якого села?
— Я з присілка, що біля Озерного.
— Ох і препаскудне село це Озерне.
— От не сказав би.
— Бо що ти тямиш? — зверхньо поглянув на нього поліцай,— Там одне таке щастячко, як Туровець, чого вартий? Оце ж і шлагбаум робили, щоб він не проскочив на своїй машині в місто. З нього живцем треба шкуру здирати. Живцем!
— Ви таке страшне говорите,— з удаваним переляком мовив Туровець.— Чим же він так надозолив вам?
— Хоча б уже тим, що вислизнув із моїх рук,— гордо випнув груди поліцай.— А це, значить, вислизнув із моїх рук цілий хутір.
— За Туровця обіцяли хутір? — здивувався Туровець.
— А що ж ти думав? Коли за голову простого партизана гебітскомісар дає два гектари землі чи хату й корову, то за Туровця можна й хутір. Тільки хитрий він і дуже сильний.
— Ви ж його бачили? — спокійно допитується Туровець.
— Як тебе! Здоровенний він лотуряка, наче Кармелюк, не те що ти, споришник. А дужий — кулаком вола з ніг валить.
— І я чув, що він руками підкови ломить,— підсміюється в душі Туровець.
Поліцай хмурніє:
— Дарма, йому не довго лишилось ряст топтати. Уже його портрет друкують, завтра вивісять на всіх стовпах, і таки хутір хтось заробить!
На станції лікарських та ефірно-олійних рослин Туровець не застав Миркінського і, зі споришем за плечима, пішов розшукувати його оселю. Перед нею, мов зелена короговка, стояла молода тополя й тримала в собі обрис осіннього сонця. На ґанку Туровець почув із хати щось подібне до стрепету крил і жіночий лемент. Потім з оселі вибігла й майнула повз нього заплакана перелякана жінка. Вона свій плач винесла й на вулицю і пішла кудись навмання. Максим мимоволі торкнувся рукою кишені, в якій лежав пістолет, та й, не стукаючи, обережно відчинив хатні двері.
Посеред хати, широко розставивши гнуті впівобода ноги, стояв рудий вусань із безнадійно опущеним ротом, з безнадійними очима, на його обличчі тримали життя тільки пломенисті перчини вусів. Біля ніг господаря внакид лежали закривавлені зі скрученими головами голуби, а по оселі ще літав їхній теплий розтривожений пух.