А вiн взяв i обдурив.
Комiсiя засiдала в кабiнетi професора Бєляєва. Чотири чоловiки й одна жiнка. Усi, крiм професора, були у вiйськовiй формi, у кожного на зелених петлицях червонiли "шпали" — одна, двi, навiть три. Коли взяти до уваги те, що професоровi, здається, теж присвоїли високе вiйськове звання, то курсант Коваленко мав задосить пiдстав для того, щоб розгубитися, опинившись у такому оточеннi.
Вiн намагався навiть виструнчитися, хоч його китайськi туфлi й широкий халат мало сприяли цьому. На всi запитання вiн вiдповiдав коротко, по-вiйськовому: "Так" або "Нi", пiдкреслюючи тим самим, що не хоче цуратися звання солдата i вважає себе вже не хворим, не пацiєнтом, а строєвиком, воїном, бiйцем.
Лiкарi довго читали iсторiю хвороби, по черзi зазирали в поранене Андрiєве око, хоч це було рiвнозначно тому, що дивитися в глибоку воду. Всi говорили про те, що на поверхнi рогiвки лiвого ока, якраз напроти зiницi, ледь помiтний голубуватий рубчик, але всi одностайно вiдзначали також те, що рубчик майже непомiтний i доволi прозорий.
— Ви добре бачите лiвим оком? — запитала Андрiя жiнка.
Вiн ждав цього запитання i тримав напоготовi вiдповiдь:
— Майже нормально.
— Тодi, може, спробуємо таблицю? — звернулася жiнка до колег.
— А чого ж, — сказав сивий лiкар з трьома шпалами в петлицях.
Жiнка пiдiйшла до таблицi, що висiла на стiнi, й наказала Андрiєвi:
— Затулiть лiве око й вiдповiдайте менi. Яка це лiтера?
— Ша.
— Це?
— Ка.
— А оце?
— Ен.
— Ну, праве око у вас не постраждало. Тепер затулiть його й дивiться лiвим.
Лiве Андрiєве око не бачило нi таблицi, нi лiкаря, — все розпливалося в невиразну водянисту пляму. Але варто було зробити мiж пальцями, якi закривали праве око, маленьку щiлинку, щоб все одразу ж стало на свої мiсця: i лiкарка у зеленому вiйськовому одязi, i бiла стiна, i таблиця доктора Сивцева на нiй з дванадцятьма рядами лiтер i крижал. Андрiй знав цю таблицю краще, нiж таблицю множення.
Першi, найбiльшi лiтери верхнього ряду Ш i Б. Далi йдуть М, Н, К, тодi И, М, Е, Ш, за ними Б, И, Н, К, М, що нижче, то меншi i то їх бiльше. I тепер, крадькома стежачи здоровим оком за олiвцем лiкарки i вже заздалегiдь здогадуючись, яка лiтера повинна бути в тому мiсцi, куди спрямовується цей олiвець, Коваленко без роздумiв, без пауз вигукував, як вигукують солдати в строю при розрахунку на "перший, "другий":
— Ка! Ем! И! Ша!
— Я гадаю, доволi, — сказав сивий лiкар.
— Можна тiльки захоплюватися таким винятково вдалим лiкуванням, розводячи руками й дивлячись на професора, промовив один з його колег.
Професор теж був задоволений.
— Якщо пiсля вiйни рубець буде заважати, — звернувся вiн до Андрiя, то приїздiть, я вам переставлю рогiвку.
— Якщо заважатиме, то приїду, — намагаючись не усмiхнутися, пообiцяв Андрiй.
— Нi. Училище зараз у глибокому тилу, в Середнiй Азiї. Вам доведеться їхати туди.
Андрiй посмутнiшав. Даремно вiн учив таблицю Сивцева, даремно обдурював комiсiю, — однаково замiсть фронту потрапляє в тил, куди можна було цiлком спокiйно поїхати й з одним оком.
Але тепер вiн вступав у той свiт, де дiяли короткi й точнi слова наказiв, де на весь свiй зрiст ставав перед людиною обов'язок, той самий обов'язок, який у Конституцiї звався священними.
— Дозвольте йти? — спитав курсант Коваленко.
— Iдiть.
— Єсть, iти!
Через день його мали виписати з госпiталю, але чомусь не виписали. Андрiй пiшов до канцелярiї.
— Чому мене не виписують? — запитав вiн.
— Є наказ округа затримати.
— Чому?
— Коли буде потрiбно, вам скажуть. Iдiть i ждiть, А ввечерi по всiх палатах сестри оголосили, щоб усi, хто може рухатися, йшли в госпiтальний клуб на мiтинг. Андрiя запросили персонально. До нього прийшов сам професор, якого кiлька днiв тому призначили начальником госпiталю, i сказав:
— Сьогоднi вам, товаришу Коваленко, будуть вручати орден Червоного Прапора.
— Орден? Менi? — здивувався Андрiй.
— Так, Вам. Указ про нагородження вже е давно, але до цього часу не могли вас знайти, щоб вручити нагороду.
— Але ж за що? — прошепотiв Андрiй. — Я нiчого не зробив — i раптом орден…
— Цього вже я не можу вам сказати, — розвiв руками професор. — Ходiмо, послухаємо указ, дiзнаємося.
Невеличкий клуб, яким до вiйни майже не користувалися, не мав електричного освiтлення i через те довелося на столi президiї поставити велику гасову лампу. Зал аж трiщав од поранених, яким хотiлося роздiлити радiсть свого брата-фронтовика. Люди забирали весь кисень, i лампа на сценi задихалася. Вона пахкала червоними язиками по склу, димiла, чадiла i майже не свiтила. Вiд цього непевного свiтла та ще од хвилювання Андрiй майже нiчого не бачив довкола себе. Вiн не змiг розiбрати й того, що читав представник вiйськового округу. Розiбрав тiльки своє прiзвище i здригнувся, коли духовий оркестр, присланий заводом-шефом госпiталю, ревнув туш, загрожуючи зовсiм погасити лампу.
Вiн не пам'ятав, як приймав з рук представника коробочку з орденом ї посвiдчення про нагородження, не пам'ятав, як йому пригвинчували орден на гiмнастьорку якраз навпроти серця, а там закрутили його в своїх обiймах товаришi по госпiталю, цiлували, плакали, смiялися, i вiн сам смiявся й плакав од радостi й щастя, i все це було немов увi снi.
Вiн прокинувся од дотику чиїхось чистих холодних пальцiв до руки. Той дотик був навдивовижу знайомий, i голос видався теж знайомий Андрiєвi.
Перед Коваленком стояла дiвчина. Висока, майже така, як вiн, на зрiст, з букетом бiлих квiтiв у руках.
— Поздоровляю вас од усього серця, — сказала вона,
Так йому говорили сьогоднi майже всi, i нiчого особливого в тих словах не було. А от оцей глибокий голос сколихнув усю його душу.
— Де я вас бачив? — несподiвано для самого себе спитав дiвчину Андрiй.
Бона усмiхнулася й нiчого не вiдповiла. Тiльки мiцно потиснула йому руку й пiшла в зал.
Тепер Андрiй уже бачив i чув усе. Якийсь незрозумiлий нервовий дрож обiймав його тiло, якесь передчуття великих змiн у життi заволодiло ним, хоч здавалося, не могло вже бути бiльших змiн, нiж вони сталися в його життi за цi кiлька мiсяцiв. Вiйна, фронт, бої, поранення, госпiталь, орден… що ж iще?