Ave, Maria, gratia plena,
Domirus tecum, benedicta tu.
Вона спiвала щось сумне-сумне, виразно вимовляючи латинськi слова, яких Андрiй зовсiм не розумiв. Але невiдома, чужа для нього мелодiя була такою близькою й привабливою, незрозумiлi олова звучали так заспокiйливо й мирно, що всi його страхи одразу кудись зникли i тепер було тiльки бажання слухати й слухати цей жiночий голос, що линув з темряви, неначе з неба.
In mulieribus it benedictus…
Одна з темних постатей обабiч Андрiя колихнулася, брязкнула автоматом, i назустрiч заспокiйливим, ласкавим звукам полетiв роздратований чоловiчiй голос:
— Ей там! Заткни пельку й зачини вiкно. Час не для молитов!
Вiкно схлипнуло, i Андрiй знову впав на дно моря.
Пара рижих битюгiв лiниво помахує короткими хвостами. Довгий вiз-платформа на товстих гумових колесах нечутно котиться за битюгами. Круглощокий, ще зовсiм молоденький есесiвець час од часу смикає за вiжки, пiдганяючи коней. Ще два есесiвцi середнiх рокiв сидять у кiпцi платформи, не випускаючи з рук автоматiв. Посерединi, звiсивши ноги, розташувалося чотири чоловiки в "генеральськiй" унiформi. Три есесiвцi везуть кудись чотирьох "генералiв".
У "генералiв" чорнi штани з широкими жовтими лампасами, чорнi кiтелi з жовтими нашивками на руках i жовтими поздовжнiми смугами на спинах, чорнi шапочки-ярмулки з жовтим перехрестям зверху. Людей у такiй унiформi знають у Нiмеччинi всi. Це — "бомба-генерали", люди, якi розряджають радянськi й союзницькi авiацiйнi бомби, що чомусь не вибухнули. Бомби не вибухають з рiзних причин. То фугаска потрапляє в надто м'який грунт, i вибуховий механiзм не спрацьовує. То в бомбi зiпсований зривач. Iнколи американцi скидали бомби з годинниковим механiзмом, якi мали вибухати через кiлька годин або навiть дiб. Часто бувало так, що "бомба-генерали", щойно почавши поратися бiля своєї чергової "пацiєнтки", злiтали в повiтря, щоб уже нiколи бiльше не повертатися на цю сповнену горя й страждань землю. Третина бомб вибухала. "Бомба-генерали" гинули, як трава пiд косою. Фашисти на це не зважали. У них не було часу на те, щоб ждати, вибухне чи не вибухне та або iнша бомба. Вони не хотiли зривати бомб толом: адже їх можна зарядити знову й послати назад, з своїми лiтаками. Вони поспiшали виграти вiйну, хоч уже давно зрозумiли, що вона безнадiйно програна. Як утопленик, вони хотiли потягти за собою ще мiльйони людей, вiдiбрати в них життя.
"Бомба-генерали" належали до приречених.
З тих чотирьох, що сидiли на возi, один був зовсiм старий. Зморшки залягли на його щоках, як степовi провалля. Великої лисини не прикривала навiть шапочка. Вузенький, як вiночок римських кесарiв, пружок сивого волосся лежав на черепi, мов прилiплений. Тiльки лоб, високий, кулястий, мов у поета Гете, i гордий красивий нiс робили це змертвiле обличчя привабливим. По боках бiля старого сидiло два молодих чорнявих чоловiки. Один — блiдий, аж свiтиться, з тонкими нервовими пальцями, з якоюсь несамовитiстю в поглядi, другий — повногубий красень, з темними тiнями пiд великими, мов сливи, очима, в хвацько збитiй набакир шапочцi, плечистий, спокiйний.
Четвертий був Андрiй Коваленко. В "генеральськiй" формi вiн видавався тонким, як очеретина. Вiн схуд за цi днi ще бiльше, якось згорбився, в правому куточку губ накреслилася сувора складка. Як i всiх iнших, його лише вчора привезли в барак, що був неподалiк од мiста Марбурга, звелiли переодягтися в форму "бомба-генерала". I от тепер везуть навiщось у мiсто, в те саме мiсто, де колись росiйський студент Ломоносов слухав лекцiї нiмецького вченого Христiана Вольфа. їх, ясна рiч, везуть не в Марбурзький унiверситет i не на екскурсiю в отой старовинний замок, що височiє над мiстом, сiрий i похмурий, як середньовiччя.
Так, їх везли на окраїну мiста, туди, де переплiталися сотнi сталевих шляхiв, на залiзничну станцiю. Вночi на станцiю налетiли англiйськi лiтаки й розбомбили ешелон, який стояв навпроти вокзалу. Ешелон був з мармеладом, i тепер цим мармеладом було забризкано все навкруги i здавалося, що то — кров.
Вокзал здiймав до неба уламки своїх стiн. Вагоннi вiсi з колесами валялися за сотню метрiв од рейок, а вагони лежали на землi, без колiс, з потрощеними ребрами своїх стiнок. На станцiю вже пригнали кiлька груп вiйськовополонених полякiв та iталiйцiв, яких Гiтлер карав за зраду маршала Бадольо, але "бомба-генералiв" повели далi, до в'їзних стрiлок. Там, бiля диспетчерської будки, вони побачили в землi невеличкий отвiр, за сотню метрiв од якого стирчала табличка з загрозливим написом: "Обережно! Небезпечно для життя!"
— Тут, — сказав один з лiтнiх есесiвцiв, тицькаючи пальцем в напрямку таблички. — Працювати!
"Генерали" мовчали. Жоден з них не мав нiякого уявлення про свою роботу, жоден з них не знав навiть, якої нацiональностi його товаришi по нещастю.
Першим заговорив сивий. Вiн, мабуть, був нiмець, бо його нiмецька мова, якою вiн звернувся до есесiвця, звучала бездоганно.
— Що саме нам треба робити? — спитав вiн.
— Витягти бомбу, — вiдповiв есесiвець.
— Як саме її витягати? Ви повиннi показати нам.
— Показати? Ха! — засмiявся есесiвець, — та ми до неї ближче як за триста метрiв i не пiдiйдем. От вам щуп, лопати, ключ для вигвинчування зривача, вiрьовки. Знаходьте бомбу, розкопуйте її, вигвинчуйте зривач i тягнiть на поверхню. Зрозумiло?
— Менi зрозумiло, а моїм товаришам — не знаю.
— Ну от. Призначаю тебе старшим — i марш!
Есесiвець одвернувся й запалив сигарету. Його товариш поторсав носком чобота щуп — довжелезний сталевий прут, пiдморгнув Андрiєвi й лагiдно, майже ласкаво сказав:
— Пiшли! Працювать! I швидко, а то я…
Обличчя в нього раптом скривилося, вiн замахнувся автоматом. Вартовi були як вартовi. Нi гiршi, нi кращi од тих, яких Андрiєвi вже доводилося бачити. Та зрештою йому тепер усе було байдуже. Вiн узяв щуп i поволiк його до тiєї зловiсної дiрки мiж шпалами.
Коли всi зiбралися коло отвору, старий сказав:
— Тепер давайте познайомимося. Почнемо з мене. Хоч як це сумно, але я нiмець. Звуть мене Ервiн. Прiзвище — Гронеманн. В ув'язненнi — з тридцять третього року. Комунiст.