— А що ж, накажеш їм, може, п'ятикутнi зiрки продавати? — насмiшкувато глянув на нього Антропов. — Чи серпочки й молоточки випилювати?
— Є команди, де й це роблять.
— Команди такi є, та нас там нема, — похитав головою Сашко. — А в нас, брат, начальник команди, гаупт-фельдфебель — колишнiй бухгалтер.
— То й що, як бухгалтер?
— А те, що вiн тебе купить i продасть. Сальдо-бульдо. Йому не звикати. Для нього це легше, нiж висякатися. Викликає для iндивiдуальних бесiд, обiцяє хлiб, маргарин, сигарети за те, щоб виказувати всiх, хто збирається утiкати.
— I тебе спокушав?
— Було таке. Та тiльки на менi не посковзнеться. Взагалi хлопцi в нас нiчого, одна бiда — неорганiзованi. Всi з рiзних мiсць, з рiзних команд. Трапляються й непевнi люди. Сьогоднi вiн тут, а завтра вже й нема. Чорт його знає, може, й провокаторiв присилають.
— Це ти не на мене натякаєш?
— А хоч би й на тебе! У тебе ж на лобi не написано. Приїхав у офiцерську команду, а сам, мабуть, i не офiцер, а так, самозванець. Думав, що в полонi офiцерам пайок будуть давати особливий, i полiз у нашу шкiру.
— Дурень ти, — спокiйно вiдповiв йому Коваленко.
— Ну, не сердься, не сердься, то я пожартував, — заспокоїв його Антропов. — А щодо моїх хрестикiв, то що ж вдiєш? Я теж жити хочу.
— Жити всi хочуть, — зауважив Андрiй.
— Це вiрно, але що ж ти вдiєш, раз воно так склалося, хай йому чорт. Ти їсти хочеш?
— Дивне запитання.
— На, ось у мене тут хлiбця трохи є. Та бери, бери, не гордись. Я тут ще одного сибiрячка пiдгодовую, Павлуню Банникова. Познайомитесь увечерi. Вiн буде по лiву руку вiд тебе спати. А я по праву. Щоб тобi не було в нас скучно.
— Я скучати не вмiю.
— Е, то ти не бачив ще нашого народу. В нас, брат, як прибiжать з роботи, посьорбають баланди — й одразу ж спати. Двома словами не перемовляться. Бо втомлюються ж, як на каторзi. Та що там — це каторга i є. Гiрше каторги.
Антропов балакав i балакав. Вiн пропонував Андрiєвi то сiль, до хлiба, то воду, яка зберiгалася в нього в котелку, запросив його полюбуватися краєвидом, який одкривався з вiконечка, допомiг влаштуватися на тiснiй, колючiй постелi. Очi в Антропова були синi-снi, якiсь дитячi, i Андрiєвi чомусь ставало легше на серцi, коли цi очi хлюпали на нього своїм синiм теплом, коли розвихрений, дужий, турботливий Сашко крутився навколо, наповнюючи невеселу кiмнату гомоном, рухом i якимсь особливим, людським затишком.
Так гарно вiдчував Андрiй себе лише в товариствi Микола Петровича Мартиненка. Щоправда, той був розважливiший i, вдаючи з себе кустаря, не торгував хрестиками, але хто знає — можливо, Антропов виконує в командi таку саму роль, як її виконує Микола Петрович у концтаборi. Скiльки знадобилося Мартиненковi часу, щоб упевнитися в Андрiєвi? Кiлька мiсяцiв? Тож треба не поспiшати i йому самому з висновками щодо цього плечистого розхристаного Сашка, який, може видатися на перший погляд, усе на свiтi змiняв би на пайку хлiба. Вiн ухиляється вiд роботи — i це вже добре. Звичайно, це ще не унiверсальний засiб боротьби, бо коли б усi вирiшили симулювати, то тодi б фашисти гнали на роботу навiть справдi помiчних i вмираючих людей. Однак тут вибирати не доводиться. Всi засоби добрi.
— Пiзно вашi приходять з роботи? — поцiкавився Андрiй.
— Перед заходом сонця. Оце вже мають незабаром бути. Давай вийдемо надвiр, подивимось.
Вони вийшли з барака якраз у ту хвилину, коли на другому березi рiчки з тунелю вискочив увесь чорний, задимлений поїзд i мов укопаний зупинився на станцiї. Жоден пасажир не зiйшов на вузенький пустинний перон, лише з заднього вагона вивалилася вниз якась темна рухлива маса, вiд неї вiдокремилось кiлька солдатiв з вiвчарками, солдати забiгали туди й сюди, тягаючи за собою собак, — i поволi безформна купа перетворилася на колону вiйськовополонених, одягнутих у перефарбованi нiмецькi шинелi, у блакитнi французькi i навiть сiрi, вiтчизнянi, такi рiднi серцю шинельки.
Колона посунула берегом рiчки, i Андрiй насилу стримався, щоб не крикнути од болю i розпачу за своїх майбутнiх товаришiв.
Люди не йшли, а бiгли. У них уже, мабуть, не лишалося сил, щоб iти поволi, не поспiшаючи, не звертаючи уваги на крики вартових i гавкання вiвчарок. Не переводячи вiддиху, зцiпивши зуби, в якомусь всезагальному зацiпенiннi вони мчали од вагона до свого барака, де можна було впасти на нари й проспати до ранку, не прокидаючись, не бачачи снiв, не вiдчуваючи свого тiла. Люди бiгли, низько нахилившись до землi, викинувши руки вперед, як виставляють пораненi птицi свої перебитi крила, видовживши шиї. Їхнi ноги, взутi в грубi важкi дерев'янi колодки, не встигали за цим льотом всього тiла i пленталися позаду, хоч як волали до них i оцi викинутi вперед, загорнутi в подранi шинелi тулуби, i оцi видовженi шиї, i оцi перебитi руки-крила. Люди летiли над землею, немов якийсь мiстичний скiсний дощ. На високому протилежному березi, вирiзьблюючись на тлi неба, осяяного останнiми променями сонця, вони здавалися велетнями, замученими, безпорадними велетнями, якi забули про свою колишню силу i падають на землю i нiяк не можуть упасти.
А коли хтось нагадає велетням про їх силу!..
Павлуня Банников виявився невисоким сiрооким юнаком, зi змученим, без єдиної кровинки, худим обличчям. Андрiй нiколи не думав, що сибiряк може бути таким кволим, тендiтним. В його уявленнi всi сибiряки були особливi люди, люди-кедри, суворi, дужi й незламнi. А Павлуня видався йому навiть боязким, бо коли пiдiйшов до вiконечка, в якому повар пiд наглядом єфрейтора Зепа видавав полоненим по ополонику вареної брукви, то зiщулився, так нiби ждав удару.
— Ти їх не бiйся, — спробував пiдбадьорити його Андрiй. — Однаково вони нам нiчого не можуть зробити.
— Е, — сказав Павлуня якось невесело й безнадiйно i махнув рукою.
В той перший вечiр на новачка майже нiхто не звернув уваги. Антропов казав правду. Люди, смертельно втомленi за день, падали на нари й засинали мов убитi. Павлуня Банников теж лiг одразу ж пiсля вечерi, заплющив очi й довго лежав непорушно, майже не дихаючи. Андрiй уже думав, що вiн давно спить, коли Банников раптом зiтхнув i, нi до кого не звертаючись, сказав: