Семен, який уже майже добiг до вагонiв, озирнувся, побачив, як вовтузяться позаду двi темнi постатi, i кинувся назад.
Андрiй весь час дивився на нього, бо вiн обов'язково мусив переконатися, що Сьома встиг утекти, встиг почепитися на поїзд, i коли побачив, що той повертається, закричав страшним голосом, у якому бринiли сльози:
— Та тiкай же ти, сволото!
Якби Семен був ближче, вiн почув би, як Андрiй заскреготiв зубами. В цю мить вiн ненавидiв i себе за своє безсилля, i товстошийого конвоїра, що мовчки тяг до себе зброю, i Семена за його нерозсудливiсть. Адже поїзд iде! Треба чiплятися на площадку i тiкати, тiкати свiт за очi, подалi вiд кар'єру, вiд карячкуватого фельдфебеля, вiд неволi!
Баренбойм пiсля вигуку Андрiя повернув назад. Та було вже пiзно. Солдат приловчився й ударив Андрiя чоботом у груди. Вiн ударив якраз у стару рану, i в Коваленка од нелюдського болю потемнiло в очах. Руки його розiмкнулися, й солдат вихопив з них гвинтiвку. Останнє, що чув Андрiй, — це пострiл, глухий i разом з тим неймовiрно сильний, немов з гармати, пострiл.
Семене, Сьомо, що ж ти наробив, дурний та нерозумний!
Тиждень Андрiя били. Били всi: солдати й фельдфебель i якiсь гестапiвцi, що мало не щодня приїздили в барак, а ще через тиждень його забрали з команди. Приїхав звiдкись товстошиїй єфрейтор з перебитим носом i повiв Коваленка до станцiї. Це сталося вранцi, коли всi йшли на роботу, I через те Андрiй не змiг навiть попрощатись з товаришами як слiд. Його висмикнули з першого ряду, де вiн завжди стояв, i звелiли йти збирати свої речi.
— Бувай здоров, Андрiю, — сказали йому товаришi, — до зустрiчi на Батькiвщинi.
— До зустрiчi, — вiдповiв Андрiй.
Колона рушила в один бiк, Андрiй попрямував до барака. Бiля дверей вiн раптом почув, що його хтось наздоганяє. То був полонений, бо солдати вже зчинили лемент. Андрiй озирнувся — перед ним стояв Мулик. Вiн часто клiпав очима, його маленький ротик скривився, пiдборiддя якось дивно тремтiло.
— Андрiю, — тихо сказав Мулик. — дорогий Андрiю! Я не забуду тебе, поки живий. Спасибi тобi за все. Прощай.
I вiн обняв Коваленка, хоч вартовий уже наздогнав його й бив прикладом.
— До побачення, — сказав Андрiй. — До побачення на Батькiвщинi, Мулику.
— Я буду твердим, Андрiю. Клянуся! — шепнув йому на вухо Мулик i пiшов назад, похнюплений i непоказний.
Може, колись i вiн стане борцем. Бо не всi ж ними народжуються.
Нещастя легше переносити спiльно. Андрiй тепер був самотнiй. Вiн не знав, куди його везе цей єфрейтор, з перебитим носом, i нiхто з товаришiв не мiг довiдатись про долю Андрiя Коваленка. Вiн зник з команди назавжди — i цьому нiхто не мiг зарадити. Можливо, вiн зник i з життя?
Андрiй їхав у вагонi й мовчав. Єфрейтор теж довго мовчав. Вiн читав газету, потихеньку спостерiгаючи за Андрiєм, читав останню сторiнку, де друкувалися повiдомлення про шлюби й про похорон, "Невже вiн ще не одружений"? — чомусь подумав Коваленко i сам здивувався цiй своїй думцi. Справдi, яке йому дiло до того, чи одружений цей рудий чолов'яга чи нi, чи є в нього батько й мати чи нема. Адже вони зараз вороги. Можливо, єфрейтор везе його просто до концтабору, де на Андрiя вже чигає пащека крематорiю. Можливо, йому дали iнструкцiю застрелити Коваленка "при спробi втекти". У всiх випадках рука єфрейтора, мiцна, жилава рука не схибне. Вiн клацне закаблуками перед начальством, доповiсть про зроблене, гаркне: "Хайль Гiтлер!" — i знову буде жити, як жив: спатиме по вiсiм годин на добу, питиме кофе, їстиме картоплю з маргарином, читатиме газети на останнiй сторiнцi.
— Чого мовчиш? — раптом запитав єфрейтор. — Знаєш, куди їдеш?
Андрiй запитливо глянув на свого вартового.
— В команду, — пояснив той. — Прiма команда! Душе добра!
I вiн пiдморгнув Коваленковi. Але Андрiй не вiрив у це пiдморгування. Вiн надто добре знав, що хоч який злий собака, вiн завжди крутить хвостом.
I знову мовчки гуцикали вони на вичовганих до блиску вагонних лавах, знов перечитував єфрейтор об'яви в газетi, жував бутерброди, перекидався двома-трьома словами з випадковими супутниками, якi заходили в купе, щоб вийти на першiй же станцiї, а Коваленко намагався уявити собi, що то за команда, яку єфрейтор назвав "прiма".
Поїзд бiг уздовж рiчки. Вузенька, ясновода, вона то збиралася у бурхливий, пульсуючий струмочок, то рвалася на волю з мiцних лабет крем'янистих похмурих гiр, то раптом розливалася широкими лагiдними плесами на зелених луках, на якi не насмiлювалися ступити гори, i залежно вiд того, де вона текла, рiчка то була рiвна, як струна, то робила звивини, колiна й петлi. Не вiрилося, щоб над такою рiчкою жили поганi, злi люди. Не могло бути й такого, щоб бiля цiєї свiтлої, прекрасної води хтось надумав розташувати команду вiйськовополонених. Бо це було б однаково, що поєднати волю й неволю, найбiльшу радiсть ї найбiльший смуток у свiтi.
Андрiй ждав: ось-ось поїзд одiрветься од рiчки й помчить кудись убiк, через гори й лiси. Хай би отак iшов ї йшов, вистукуючи колесами, погойдуючись, нiде не зупиняючись, хай би вiз i вiз його далi й далi, аж до краю вiйни.
Але вiйна не мала нi кiнця, нi краю. Вона була скрiзь, вiд вiйни не втiкали — з нею боролись. Андрiй не вiдмовлявся вiд боротьби: вiн став на цей шлях без примусу, добровiльно. Однак вiдпочити вiд цього запеклого, смертельного поєдинку вiн би не вiдмовився. Дев'ятнадцять рокiв це ж так небагато. В дев'ятнадцять рокiв люди мають милуватися сонцем, а не битися за право глянути на нього бодай одним оком. В дев'ятнадцять рокiв люди повиннi мати право на життя, а не вмирати, як мухи, як квiти, збитi безжальними ударами слiпої палицi перехожого.
— Приїхали, — сказав єфрейтор i штовхнув Андрiя прикладом.
Поїзд стояв на маленькiй станцiї, що притулилася бiля круглої похмурої гори з чорним тунелем унизу. Правобiч поблискувала та сама рiчка, уздовж якої вони їхали. За рiчкою червонiли черепичнi покрiвлi невеличкого мiстечка, вiрнiше, села, а бiля самого берега, на тiм боцi, стояв довгий похмурий барак, обплутаний колючим дротом.
Андрiй побачив барак, щойно ступив на землю. "Хоч у гарному мiсцi", спробував утiшити себе, вiдчувши раптом, що тривога за своє майбутнє, яка всю дорогу не насмiлювалася пiдступати до нього близько, тепер стала поряд i нiяка сила, не могла прогнати її, примусити замовкнути.