Андрiй сидить в одному з вагонiв бiля поперечної стiнки. За його спиною товчуться сталевi тарiлi буферiв, їхнiй стукiт боляче вiдлунюється в його поранених грудях, але Андрiй не вiдсовується вiд стiнки. Йому хочеться бодай спиною вiдчувати волю, безмежний простiр, кiлометри блакитного повiтря. Буфери б'ють у стiнку, так нiби намагаються її проломити, а йому здається, нiби то якiсь могутнi добрi люди, що прилинули з отих мовчазних лiсiв, силкуються, щоб випустили на волю полонених.
Воля… Вiн звик до неї з дитинства, вiд самого дня народження, звик до безмежних степiв, до буйних вiтрiв над ними, до єдиних на свiтi вкраїнських жайворонкiв, яких нiхто нiколи, здається, не бачив на землi, а лише в небi, лише в голубому зенiтi, в нестримному польотi, серед прозорих розсипищ їхнього спiву. I душа в нього була непокiрлива, дика, мов степовий птах, i кликала його, зваблювала з цього вагона туди, де лунко гупали буфери, де шелестiли листям лiси i омивали землю потоки неокованих небесних вод.
Слово "Нiмеччина" розбудило його. Вiн одiгнав од себе звабливi мрiї i вперше подумав про те, що настав час спробувати дiяти. Надто вже далеко вiд'їхав вiн од того мiсця, де одержав у свої груди фашистську кулю! Час уже й зупинитися.
— У кого є нiж, товаришi? — запитав вiн.
Ножа нi в кого не було, але в одного капiтана знайшлася схована у чоботi бритва.
— Навiщо тобi нiж? — поцiкавився капiтан, милуючись водянистим блиском широкого леза бритви.
— Вагон буду рiзати, — вiдповiв Андрiй.
— Куди тобi? Ти ж поранений!
— Хто захоче втекти звiдси — допоможе. Давай бритву! Чи, може, шкода?
— Тримай, — сказав капiтан. — I я перший на черзi пiсля тебе. Рiзати й утiкати — перший. Згода?
Андрiй мовчки взяв бритву, ще раз прислухався до брязкоту буферiв надворi й чиркнув лезом по дошцi. Його план був дуже простий: надрiзати дошку вгорi й унизу, тодi виламати її, так само надрiзати й виламати надвiрну дошку, а вже тодi вилазити крiзь отвiр на буфер i звiдти стрибати пiд укiс.
Вони рiзали старе затужавiле дерево i не знали, що у всiх вагонах, немов по командi, роблять те саме. Коли в стiнцi вагона блиснуло свiтло, Андрiй припав обличчям до отвору i дихав, дихав повiтрям волi, аж поки його од-тягли назад.
— Треба швидше кiнчати! — сказав капiтан — власник бритви. — А ти лежиш! Чи тобi, може, стало погано?
— Я трохи вiдпочину, — слабким голосом промовив Андрiй. — Чогось у мене дзвенить у головi. Дзвенить так, як у той день, коли мене поранило.
— Ну, вiдпочинь, браток, вiдпочинь, — сказав капiтан i натиснув на дошку. Дошка затрiщала. Капiтан вдарив у неї ногою — i вона впала вниз, пiд колеса.
— А тепер прощайте, товаришi! — гукнув капiтан. — Хто хоче — давай за мною! Стрибати налiво. Пiшов!
Вiн вилiз на буфер i зник. Андрiй хотiв лiзти слiдом за капiтаном, але його хтось притримав.
— Куди тобi, пораненому? Пiдожди, коли поїзд буде на гору йти, уповiльнить хiд. А так ти ж уб'єшся!
Вiн лежав бiля отвору й бачив, як один за одним стрибають униз його товаришi. З iнших вагонiв теж, мабуть, почали стрибати, але не скрiзь так вдало, як тут, бо вартовi помiтили втiкачiв i стали стрiляти. Застрочив кулемет з задньої вишки, його пiдтримали автомати з переднiх вагонiв. Поїзд продовжував свiй шалений бiг. Нiхто не догадувався зупинити його. Хлопцi лiзли з вагонiв i падали, падали пiд укiс в густi нетрi зеленого лiсу, а згори щось кричали нiмцi й били з автоматiв у бiлий свiт, як у копiєчку.
Раптом поїзд пересмикнула судорога. Вагони полiзли один на один, мнучи буфери, як замазку. Ешелон зупинився. Вартовi, з галасом i прокльонами, забiгали бiля вагонiв, стали одсовувати важкi дверi.
— Раус! — кричали вони, виганяючи полонених з вагонiв.
— Льос! Бiстро!
Хто не хотiв поспiшати, того викидали на землю силою, зштовхували прикладами. Андрiя, що нiяк не мiг одiйти од того рятiвного отвору, який вiн прорiзав своїми руками, топтали чобiтьми й кололи штиками. Вони зовсiм оскаженiли, бо нiколи не сподiвалися, що руськi зможуть втiкати з ешелону. Вони мстилися на тих, що залишилися, за втiкачiв i за свiй недогляд. Начальник ешелону наказав одiбрати у полонених всi залiзнi предмети — ножi, виделки, ложки, котелки, навiть пряжки од поясiв. У Андрiя в кишенi знайшли клубок ниток.
— Де голка? — спитав вартовий. — Куди сховав голку? Хочеш вагон знову рiзати?
— У мене немає голки.
— А навiщо нитки?
— Я швець. Люблю пантофлi робити, — збрехав Андрiй.
Солдат намотав на руку нитку, смикнув, вона перервалася.
— Не повiсишся! — засмiявся конвоїр i повернув клубочок Андрiєвi.
З тринадцяти вагонiв вiсiм були прорiзанi. Рiзали, хто як мiг. Однi зробили отвiр у пiдлозi i падали вниз, на шпали, прищулюючись мiж рейками i ждучи, поки над головою прогримлять сотнi тонн страшного металу. Другi намагалися проломити стiнку в тому мiсцi, де був засув од дверей, щоб одкрити дверi й утiкати всiм вагоном одразу. Третi вибрали найлегший шлях — пробили дах, але цей шлях виявився невдалим, бо кулеметник одразу ж помiтив утiкачiв i зчинив тривогу.
Тепер усi порiзанi вагони конвоїри лишили порожнiми, а полонених зiгнали в тi п'ять, що лишились неушкодженими. Коли досi люди могли тiльки сидiти у вагонах, то тепер нiде було навiть стояти. Андрiя притиснули до стiнки бiля вiконечка, рана в боку болiла так, що хотiлося тут же впасти й умерти, але впасти вiн не мiг: не було куди.
Їх везли довго, мабуть, через усю Нiмеччину. Ешелон знову годинами стояв на запасних колiях, i з його вагонiв линули глухi стогони.
Голоднi, без краплини води, люди стояли у вагонах вже другу добу, не маючи змоги навiть поворухнутися. Тяжкопораненi вмирали, але й мертвi, вони стояли, пiдтримуванi живими. Живi грiли мертвих, а мертвi охолоджували живих, яких пекла спрага. Андрiй лишився живим тiльки завдяки тому, що випадково опинився бiля вiконечка i мiг час вiд часу висовувати в нього долоню, щоб упiймати на неї кiлька краплин води, яка текла з даху вагона. Вiн лизькав цю дощову воду, як та iндiйська пташка тiтiбха, яка нiколи в життi не вживає iншої води, окрiм дощової, i дякував випадковi i тiй обставинi, що в Нiмеччинi є хоч цей дощ.