Мамай (потроху опритомнюючи, поворушив головою, підніс руку, нарешті сів, упершись руками в землю, обвів усіх поглядом, осміхнувся). Перший день республіки!
Завіса
ДРУГА ДІЯ
Вечоріє. Двосвітна зала панського палацу, білі колони, церковні ставники, гранати на столі. ЛавроМамай, Варка.
Варка. Тобі, Лавро, кажу — поїхали Єгор Іванович та батько світ за очі, а ти хіба республіку вдержиш, коли контужений, без ніг сидиш?!
М а м а й. Чуєш — село, як рій, гуде? Революція в небезпеці, остання ніч заходить. Сусідні села делегатів прислали — як ви, так і ми...
Варка. А йти — не йдуть!
М а м а й. Єгор Іванович з людьми по них поїхав. Його послухають, не такі слухали... Батько перебиту руку покаже, а хто рану, а хто — горе...
Г р и ц ь к о (заходить з мішком). Насилу вартових змінив коло штабу — не хочуть, та й годі. Хіба, кажуть, без нас хто штаб устереже?.. Такий момент! Я до них із словом, а вони з обрізів наміряються...
М а м а й. Та візьми людей, піди по нишпорках, де яка стежка, де яка клуня... Середенко, я знаю, вернеться, а ми щоб готові були — зустріти й пригостити..; І одразу — мені про все, чуєш?
Гриць к о. Що людям сказати? Стоять на майдані отут мовчки, та, як хвилі, то сюди, то туди... Хазяїни коні запрягають та в степ хочуть тікати, куди ноги донесуть... Церква без догляду... (Висипає на стіл свічки.)
Варка. Чого чекаємо? Нащо окопи риємо? Колючим дротом обплутуємось, гармати ставимо? Відійшли деніки!
М а м а й. Більшу силу візьмуть, на ранок з двох боків підійдуть... А ми до бою станемо, підмога прийде, всенародне повстання... Робітники, селяни...
Г р и ц ь к о. Скажу, хай ждуть. (Виходить.)
Варка. Чекаємо; доки деніки прийдуть та відступлять, а нам і дихнути нікуди?! І щастя наше — димом, і любов — за вітром? Нащо вертався, питаю?!
М а м ай. Я небезпременно мріяв повернутися і побачити, як сходить сонце в нас, і вільну землю, як сходить сонце на степу...
Варка. А я ж чекала та виглядала, та ти, було, поворухнешся на'тій каторзі, а я вже тут чую та й плачу...
М а м а й. І ось республіка звелася над степом, як вогник серед хуртовини, а ми роздмухаємо, а ми донесем... До весни, до Леніна.
Варка. Усе чекаю й чекаю, і молодість минула — дванадцять років, як дванадцять днів... Прийшов до хати, а хату спалено, прийшов до мене, а мене нема, тільки тінь моя, тільки серце, дванадцять років, як дванадцять днів. Мамай. От і тужиш, а чого? Прийшла наша доля дб нас, республіку-оснували, а ти тужиш?
Варка. Тужу я за молодістю, пройшла вона за нелюбом. А любий прийшов — не признається, а бажаний прийшов — не осміхнеться, плачу я за дітьми, що їх не мала, плачу я за старістю, що її не матиму... Може, Середенком докоряєш — кажи, а не мовчи... І пісню мою забув, ой, не співатимеш її повік... (Та й пішла.) М а м а й. Варко, стривай! Варка стає за колоною. її не видко Мамаєві, і плаче, і не може піти.
(Робить спроби встати, щоразу падає на лаву.) І не п'яний, а ноги без кісток... (Хитаючись, стоїть.) Варко...
Варка ще дужче плаче.
(Важко сідає.) В кайданах хоч ходити можна було... До ґрат підійти, на світ глянути... (Ударив кулаком по столу.) Кажеш, не співатиму її повік? А з нею стіни мені падали, степові трави бралися на тюремному цементі, параша чебрецем пахла, каторгою, як степом, ішов... Пісню співав... (Стиха Мамай починає співати, голос міцніє й міцніє.)
Ой. у полі вітер віє, А жита половіють,
А козак дівчину та вірненько любить, А займати не сміє...
Варка (вражено). Лаврику... голубчику... любиш... (Кидається до нього.) Спасибі тобі...
Мамай. Недовгі наші посиденьки, Варко. І соловейко втік од кулемета. А колись, прийде час, цвістимуть вишневі садки, і така буде весна, що ніколи в світі такої не було. За селом —— ні окопів, ні колючого дроту, буде земля — тепла, пахуча, трава — шовкова, ми йдемо... За селом на могилу виходимо, а вітер, брате мій... З усього степу... З усіх світів...
За коном чути галас Входять — Рудий повстанець, Миршавий повстанець, за ними Роман.
Миршавий (кричить комусь). Кажу ж тобі, що в нас діло!.. Ти од чужих вартуй. Пароль "республіку" я тобї дав?!
Мамай. Ну, що? Вже?
Повстанці. Уже, Лавро Устиновичу.
Мамай. Зло на мене маєте?
Повстанці. Ні, не маємо.
Мамай. Ходити можете?
Повстанці. Можемо, Лавро Устиновичу,
Мамай. А сидіти? Повстанці. Сидіти — ні.
Роман. їх не дуже за того Середенка й били... Тільки сором на все село... Я бачив... Батогом трохи дали та й пустили.
Мам ай. Нате ж вам по гранаті, та будьте людьми. (Дає.) Середенко куди тікав?
Рудий. Уздовж річки та балкою... Там у них коні були... На Миколаїв, мабуть...
М а м а й. Ну, йдіть. Та вдруге — шануйтеся! Випустили такого птаха.
Повстанці виходять.
Роман. Дядьку Лавро, а Єгор Іванович швидко повернуться?
Варка. Нащо тобі Єгор Іванович?
Роман. А вони як від'їздили, то й сказали мені, ти тут, Романе, дивись за всім, як хазяїн... То я скрізь-скрізь дивлюсь... Люди думають, я маленький, а я вже комуніст, сказали Єгор Іванович...
М а м а й. А діло ж яке, Романе?
Роман. Єгор Іванович сказали патрона дадуть, щоб не страшно. А ви ж не дасте, дядьку Лавро, вам до антомата треба...
М а м а й. Чого ж не дам? (Дає.) Тільки як ти стрілятимеш без рушниці? Га?
Роман. Стрілятиму! (Та й побіг вистрибом.)
Варка. Республіка! Ну, спалять ще кілька хат/ мужик до цього звичний — більше сотні вже згоріло... Та шомполів дадуть, та й усе... А тобі ж головою наложити.., Тобі муку витерпіти?.. Ти своє на каторзі прийняв... Хіба мало людей?..
Мама й. Революцію нашу, як жар, ногами притоптують, царські генерали на Москву йдуть, а Мамай за спідницею повіється?! Дев'ять років і сім місяців на каторзі чекав... Прокляну, Варко, вирву з серця й прокляну...
Варка. Проклинай, Лаврику, серце тривогу подає, серце не обманить, хай я проклята буду, аби ти на світі жив...
Мамай. Летить наше життя над степом... Як орел, ширяє в небі... І полине орел на сто років уперед або назад упаде на двісті літ...
Варка. Серце мені тривогу подає... і болить, Лаврику, і не дає дихнути...
Мамай. Піди ж та очі вмий, нам треба твердими бутиг хто ж як не ми... До ранку ще діла й діла!