Ексцеленція Слон тупнув ногою, аж ціла поляна у пралісі задудніла і гримнув:
"Коли обжалуваний не перепросить пані Мавпи за цю грубуватість, я звелю сейчас одвести його у в’язницю!"
Рад-не-рад мусив Вовк узять назад нову образу.
Думки звірів поділилися на дві части. Одні міркували, що Мавпа своєю жалобою дійсно себе тільки осмішила. До тих належали відпоручники деяких домових звірят, у першій мірі вірні людині собаки, далі старі консервативні звірині круги й дипломатичні одиниці, які шанували в людині великий заборчий хист. Вони дивилися на Мавпу з виразом легко глумливого, аристократичного спочуття, а маленькі песики-пуцики, любимці жіночого людського роду, не могли здержатися від того, щоб на знак спротиву не видати зі себе у сторону Мавпи тонесенького, салонового та при тому, щирого голоску "гав, гав, гав!"
Одна Кішка, що явилася на суд із оксамитною гарною хустиною, яку їй справила її добродійка, стара панна Святобожницька, нявкнула до Мавпи високим тенором ось як:
"Дивіться на неї! Вона має себе за щось ліпшого від людини! І хто? Така, вибачайте, мавпа!"
Та з другого боку далися чути голоси однодушності з почуваннями Мавпи. Тут на першому місці почали кричати звірині жінки-борці з товариства "Боротьба з людським родом". Дівчата й жінки з роду Бобринських, Соболів, Лисенків, Тигренків не могли переболіти жахливого вбивства, доконуваного людиною на їхніх шляхетних родах на те, щоб їхньою шкурою вбирати свої жінки й діти та вистелювати собі в пишних палатах долівку.
От тому вони й розревілися несамовито, що аж темний праліс почав ходором ходити:
"Треба бути звірячим виродком, нікчемним рабом, як пес і позбавленим звірячої гідності, як кіт, аби не бачити в людині оживотворення нечесті й наруги".
Пронизливий голос жінок-борців і їхня смілива, грізна постава розбурхали до краю почування звірячої молоді, яка почала й собі вигукувати різними голосами, надиханими ненавистю й расовою загорілістю:
"Смерть людині! Смерть її підлим прислужникам! Хай живе наша шляхетна пані Мавпа!"
Зчинився такий галас, якого темний праліс іще ніколи не чув: гавкання, нявкання, ричання, мукання, блеяння, сичання, ґелґання — все те злилося в якусь оглушливу, потворну музику, серед якої лиш рідко гомоніли невиразні та страшні прокльони на людину й тільки один одинокий раз протиснувся несміливий, але глибоко відчутий голосок:
"Хай живе людина! Гав, гав, гав!"
Всі зусилля державно-собачої поліції втихомирити звірячу братію були даремні. Не могла нічого вдіяти й жандармерія, що складалася з найдужчої породи собак. Грозила страшна метушня, що могла привести до розливу звірячої крові, тим більше, що звірині жінки-борці і звірина академічна молодь почали гурбою тиснутися в напрямі до царського престолу й обкидати царя і його правительство образливими словами. Директор поліції та командант жандармерії звернулися тоді до правительства з проханням, аби воно дало їм військову асистенцію. Заки одначе правительство зважилося на цей жалю гідний крок, міністр справедливості Слон, уповноважений до того царем Левом, піднявся спроби заспокоїти сам розхвильований звіриний світ.
"Тихо!" — рикнув він таким несамовитим голосом, що аж листя почало з дерев падати й цілі рої дрібненьких пташок злетіли з тривогою вгору. Одночасно Слон так тупнув об землю своєю могутньою ногою, що малі звірі, які стояли недалеко від нього, аж підскочили з наглого переляку. Рик і тупіт Слона наче всіх звірів за горло вхопив. Миттю все притихло й дух залізної карності повис над усім, що виє, реве, гавкає, квакає, кудкудакає. А цар Лев запитав голосом, повним володарської величі та глуму:
"Вам хочеться бунту, революції? Дам я вам революцію, ви, щенюки, байстрюки!"
Серед загальної тиші могла тепер судова розправа продовжатися без перепон.
Прокуратор Лис Микита обвиняє людину
Слово забрав державний прокуратор доктор Лис Микита. Він уклонився глибоко цареві й цариці й почав свою промову ось якими словами:
"Високий Трибунале! Шановна Звірина Громадо! Мені припала честь виступити сьогодні як державний прокуратор у справі образи чести, доконаної обжалуваним Вовком на позовниці, достойній пані маркізі, дамі царського двору, пані Мавпі. Мушу перше всього признатися, що цей надзвичайно цікавий процес, який перший раз нам доводиться переживати в історії нашого звіриного царства, глибоко мене схвилював і розбудив у моїй душі багато питань, які торкаються взаємовідносин між нами, звірами з одного боку й між людьми з другого боку. З тієї причини я уважаю справу образи шановної пані Мавпи не особистою справою між нею й Вовком, але добачую в ній усю суть нашого звіриного життя. З огляду на це я буду старатися всіма силами зобразити злочин Вовка не тільки зі становища звіриного карного законодавства, але передовсім показати всю прірву, яка лягла межи звірами й людьми й на яку ні наші найвизначніші законодавці, ні наша звірина громадська думка не звернули досі належної уваги. І тільки треба дивуватися й жаліти, що в питанні звіриних відносин до людей, значить, у справі, яка торкається звіриної чести, безпеки й майбутнього життя наших дітей і внуків, не зроблено в нас досі нічого, навпаки, зроблено багато, щоб коштом нашої достойності, нашого майна і крові збагатити й розпанощити цю породу створінь, якій на ім’я люди. Ця наша звірина нетямучість і брак самоповаги й журби за майбутнє й була причиною цієї жалю гідної пригоди, яку скоїли плитко думаючі, малограмотні прихильники людського роду. Однак я певний у тому, що й ці нечисленні звірині приятелі людини і наші національно несвідомі, людьми збаламучені рабські душі навернуться після наших правничих, філософічних і звірино-етичних виводів на лоно нашої єдиної Звіриної Церкви і стануть у один ряд із нами, щоби в ім’я нашої первісної, природної та здорової звіриної моралі, в ім’я звіриного братерського об’єднання й загальнозвіриного життя одностайно, збитою лавою стати на цього найстрашнішого ворога звіриного роду, якому на ім’я людина. Високий Трибунале! Шановні Браття, Сестри, Батьки й Діти славного, найстаршого на світі народу, якому на ім’я звірі! Задля нашого спільного спасіння, задля щастя і здоров’я всіх наших грядущих поколінь я кличу до всіх вас, без винятку: