Усі гості попідводилися з келихами в руках і, повернувшись до трьох леді, що сиділи на своїх кріслах, завели в один голос (містер Бравн заспівував):
Бо всі вони славні й милі,
Бо всі вони славні й милі,
Бо всі вони славні й милі,
Немає де правди сховати.
Тітка Кейт раз-у-раз витирала сльози носовичком, і навіть тітка Джулія виглядала розчуленою. Фредді Меллінс вибивав такт виделкою до пудингу, а гості повернулись одне до одного, ніби радячись на якійсь музикальній нараді, і заспівали з почуттям:
Ніхто не візьметься перечити,
Ніхто не візьметься перечити,
Хіба що посміє збрехати.
Тоді, знову повернувшись до господинь, потягли далі:
Бо всі вони славні й милі,
Бо всі вони славні й милі,
Бо всі вони славні й милі,
Немає де правди сховати.
Овація, що почалася після цього, вихлюпнулася за двері їдальні, де її підхопили інші гості, і тривала ще довго, раз-по-раз вибухаючи з новою силою, а тим часом Фредді Меллінс диригував виделкою, немовби церемоніймейстер.
..............................
Пронизливе нічне повітря увірвалося до вестибюлю, і тітка Кейт сказала:
– Зачиніть, хто-небудь, двері. Місіс Меллінс застудиться насмерть.
– Там Бравн, тьотю Кейт, – сказала Мері-Джейн.
– Де його тільки нема, – сказала тітка Кейт, понизивши голос.
Мері-Джейн розсміялася.
– Овва, – сказала вона. – Чого ти на нього сердишся? Та ж він такий галантний і уважний.
– Егеж. Де не посієш, там і вродиться, – сказала тітка Кейт таким самим тоном.
Вона й сама розсміялася, вже добродушно, а тоді додала швидко:
– Скажи йому, щоб заходив і зачинив за собою двері. Сподіваюся, він мене не почув.
Цієї миті на порозі з'явився містер Бравн, що реготав, аж заливався. Він був одягнений у довге зелене пальто з манжетами й коміром із штучного каракулю, а на голові мав овального хутряного кашкета. Показуючи на вкриту снігом набережну, що звідти долинав протяжний різкий свист, він сказав:
– Тедді скличе сюди кеби з усього Дубліна.
Ґабріель вийшов із комірчини за кабінетом, з трудом надягаючи пальто, і, роззирнувшись по вестибюлі, сказав:
– Ґрета ще не спустилася?
– Вона вбирається, – сказала тітка Кейт.
– А хто там грає?
– Ніхто не грає. Всі вже порозходились.
– Ні, ні, тьотю Кейт, – сказала Мері-Джейн. – Містер Бартелл Д'Арсі та міс О'Каллаґен ще не пішли.
– Так чи так, хтось бринькає на роялі, – сказав Ґабріель.
Мері-Джейн поглянула на Ґабріеля та містера Бравна і сказала, здригнувшись:
– Мені аж самій холодно робиться, коли бачу, як ви позакутувані. Вам не позаздриш: добиратися додому по такому морозищі.
– Мені в цю мить нічого так не хочеться, – сказав містер Бравн мужньо, – як ото пройтися засніженим полем або проїхатися добрими кіньми, щоб аж вітер у вухах.
– О, в нас колись був дуже гарний кінь та власна бричка, – сказала тітка Джулія з сумом.
– Так, незабутній Джонні, – сказала Мері-Джейн, сміючись.
Тітка Кейт і Ґабріель теж засміялися.
– А що такого особливого було в цьому Джонні? – запитав містер Бравн.
– Приснопам'ятний Патрік Моркан, тобто наш дід, —— пояснив Ґабріель, —— на схилку віку свого відомий більше як "старий джентльмен," промишляв виробництвом столярного клею.
– Не клею, Ґабріель, – сказала тітка Кейт, підсміюючись, – а крохмалю.
– Клею чи крохмалю, однаково. Факт той, що старий джентльмен мав коня на ймення Джонні. Цей Джонні працював у старого на фабриці: ходив собі по колу і крутив жорна. Лишався б він там і далі – все було б гаразд. Але одного для старому джентльмену закортіло разом із панами-дворянами виїхати кіньми в парк – подивитися військовий парад.
– Хай його бог милує, – скрушно сказала тітка Кейт.
– Амінь, – сказав Ґабріель. – Отож, старий джентльмен, як я вже сказав, загнуздав Джонні, надягнув свого найкращого циліндра та найгарнішу краватку і з великою помпою виїхав із своєї родової кам'яниці десь на Бек-лейн, якщо я не помиляюся.
Ґабріелева розповідь розсмішила усіх, навіть місіс Меллінс. Тітка Кейт завважила:
– Та ні ж бо, Ґабріелю, він ніколи не жив на Бек-лейн, там була тільки фабрика.
– Так чи так, він виїхав із дому своїх предків у бричці, запряженій славним і незабутнім Джонні. І все йшло як по маслу, поки Джонні не поклав око на статую короля Біллі. Хтозна, може наш Джонні запалав любов'ю до коня, на якому сидить король, а може йому привиділося, ніби він знову на фабриці, – хай там як, а він узяв кружляти довкола статуї.
Ґабріель у своїх голошах кілька разів обійшов довкола вестибюлю. Всі реготали.
– Так він і ходив по колу, – вів далі Ґабріель, – а старий джентльмен, що, треба сказати, був дуже маєстатичний, страшенно обурювався: "Но-о, вперед, сер! Що це ви надумали, сер! Джонні! Джонні! Незбагненна поведінка! Не розумію цього коня!"
Громовий сміх, яким вибухнули Ґабріелеві слухачі, перервало гучне стукання в двері. Мері-Джейн побігла відчинити і впустила досередини Фредді Меллінса. Фредді Меллінс, з капелюхом, зсунутим геть на потилицю, був весь аж зіщулений від холоду й тяжко відсапувався після своїх трудів, пускаючи пару з рота.
– Я зміг дістати тільки один кеб, – сказав він.
– Нічого страшного, ми підемо пішки і знайдемо кеб по дорозі, – сказав Ґабріель.
– Атож, – сказала тітка Кейт. – Недобре, щоб місіс Меллінс стояла на вітрі.
Фредді Меллінс та містер Бравн допомогли місіс Меллінс зійти з сходів перед ґанком і після складних маневрів усадовили її в кеб. За нею до кеба вліз Фредді Меллінс і потім довго вмощувався на сидінні. Нарешті, всівшись-таки зручно, він запросив досередини містера Бравна. Вони про щось завзято й плутано сперечалися, і врешті містер Бравн теж заліз у кеб. Візник накрив собі коліна покривальцем і нахилився до пасажирів, щоб запитати адресу. Замішання стало ще більшим, бо Фредді Меллінс і містер Бравн, обоє повисувавшися з вікон, давали візникові кожен свої вказівки. Проблема полягала в тому, де саме по дорозі має висісти містер Бравн. Тітка Кейт, тітка Джулія та Мері-Джейн, стоячи на порозі, теж брали участь у дискусії, докидаючи власні вказівки, додаючи плутанини й весело сміючися. Що ж до Фредді Меллінса, то він так реготався, що ледве міг вимовити й півслова. Він раз-по-раз висував голову з вікна, ризикуючи згубити капелюха, і регулярно повідомляв свою матір про перебіг дискусії, аж нарешті містер Бравн гукнув спантеличеному візникові, перекрикуючи галас та сміх: