З слова живого скуй самопали
Й з ними між люди іди.
— Іти між люди ми готові були й раніше, — коментував свого вірша письменник. — Раніше плекали цю ідею народники. Захоплювався і я нею, пишучи перші свої твори. Але час вимагає переглянути зміст того ходіння. Замало тепер піти на село в хліборобській свитині. У своїй новій п'єсі, названій "Не вгашай духу", я спробував послати любителів сценічного мистецтва улаштовувати вистави в колективі залізничних робітників. Однак написане не задовольняє мене. Треба розкрити вимоги такого колективу. Тому не свитку хлібороба варто накидати на плечі, а вбрання майстрового. У мене є друзі серед залізничників. Зустрічі з ними допоможуть здійснити нові творчі задуми.
— Дорогий Панасе Яковичу! Ти добув, уже славу визнаного письменника. Своїми творами Панас Мирний уже увійшов на сторінки історії нашої культури. Для шанувальників імені письменника цього досить, — намагався Микола Андрійович угамувати друга.
— Ні, Миколо! Цього не досить! Не досить написаного мною. Життя висуває нові теми, нових героїв. Повертати Чіпку в нові твори нема рації, — розсудливість і воля єдналися в словах Панаса Яковича.
На розмову нагодився Віктор Іванович Василенко, слухав, не наважуючись висловлювати свої занепокоєння, бо знав Панасову непохитність у рішеннях,
— Написане тобою, друже, не може бути відмежованим від нашої сучасності. Воно органічно поєднується з нею, — продовжував резонерствувати Дмитріїв.
— За таке визнання спасибі. Однак зупинятися на зробленому не можна. Зараз я задумав перекласти "Орлеанську діву" Шіллера. Хай наші люди на зразках великої історії навчаються бути нездоланними в любові до рідного краю. Але це ще не все. Я переживаю муки, одягаючи свій мундир високого чиновника. Недарма, коли доводиться проходити в ньому по Кобищанській вулиці, то слідом чую на подвір'ях гавкання собак. Зовсім по-іншому мені почувається, коли одягаю звичайне вбрання. В ньому зустрічаюся з своїми приятелями — залізничними робітниками, — брижами задумливості бралося чоло Панаса.
* * *
Розгорталися події 1905 року. Кожен місяць приносив нові вісті. Та чи можна все збагнути, сидяче за столом казенної установи?
Доводилося конспіруватись заслуженому статському раднику Панасу Рудченкові. Високе звання та нагороди завуальовували діяльність демократа Мирного. Не завжди могла збагнути це Олександра Михайлівна. Ось і тепер, коли він одягав просте вбрання для зустрічі з побратимами, дружина наготувала йому парадну форму статського радника — майже генерала.
— Для чого то? — запитував її.
— Пригодиться, Панасе, — Олександра ретельно оздоблювала його костюм нагородами, наче хотіла цим відвернути від багатьох хвилювань. Не могла збагнути, з чого вони походять, вважала, що головна причина їх полягає в якійсь прикрості по службі. Може, доведеться бути на прийомі в губернатора? Треба, щоб пішов у повній формі при всіх нагородах.
Турботи дружини поблажливо сприймав. Понуривши голову, дивився на ордени, що їх вона приладнувала. Читав у них свою службову біографію: орден Станіслава 3-го ступеня, орден святої Анни 3-го ступеня, орден святого Володимира 4-го ступеня, орден Станіслава 2-го ступеня, орден святої Анни 2-го ступеня, кілька медалей та різних познак.
— Даремні турботи, Олександре! Тепер треба лагодитись не на прийом у губернатора, а до чогось іншого... Раптово на порозі з'явився Віктор Іванович.
— У місті починається погром...
— Чорна сотня діє?
— М'ясники, крамарі і всяка наволоч збирається купами. Серед них є переодягнені поліцаї. Нахваляються розправитися з ораторами й тими, що підозрілі книги пишуть. Що діяти нам?
— Сидіти дома та ховатися не будемо... Одягаймося! — Панас Якович почав одягати своє парадне вбрання, начепив ордени і всілякі значки.
— А далі що? — запитав здивовано Василенко.
— А далі одягайся й ти, — витяг і подав циліндр. — Це той, у якому я їздив на одруження. Одягай циліндр, чорний костюм. Про запас маю і князівський жетон. Недарма їздив у Карлівку... Ти будеш князем — його сіятельством, а я — його превосходительством. У такому вигляді підемо на вулицю. Підемо назустріч мерзотникам...
Незабаром Панас Якович з Віктором Івановичем йшли в місто. Зупиняючись, прислухалися до вигуків оскаженілого ревіння натовпу...
Ішли назустріч тим звукам. Часом вловлювали відгуки людських зойків, благального плачу жінок, вереску дітей. Але ці звуки затамовувало ревіння багатьох збуджених голосів та спів "Спаси, господи" і "Боже, царя храни".
— Таким я тебе вперше бачу, — мовив Василенко, дивлячись у вічі своєму другові.
— Таку ганебну подію я теж уперше бачу. Тут треба бути рішучими...
Ішли назустріч... Йшли "його превосходительство" і "його сіятельство". Ось уже й "богоугоднеє заведение", далі початок Малосадової вулиці. Знали, що тут недалеко живе Короленко...
Показався натовп. Попереду несли величезну ікону спасителя та портрет царя. Обидва хилиталися, наче напідпитку, разом з оп'янілою юрбою. Очі й обличчя погромників кров'ю та люттю налиті.
Мирний і Василенко твердо йшли вперед. На поєдинок з чорною потворою. Панас Якович зупинився біля імператорського портрета.
— Для такого державного діла належало б добути кращий портрет. А цей — мухами засиджений... Який сором! Яка непоштивість до його імператорської величності! Хто тут з таємно-уповноваженої сотні? — Мирний звів голову, стряснувши сивою бородою.
Юрба зупинилася. Наперед вибіг чоловік у сірому плащі, під яким можна було вгледіти форму поліцейського урядника.
— Це ми, поспішаючи, бо... — урядник запнувся.
— Як вважаєте, ваша світлість князю? — звернувся Мирний до Василенка.
— Це не відповідає величі його імператорської величності! — дивним голосом пробасив Василенко, вирячивши зовсім не по-князівському очі.
Урядник, переступаючи з ноги на ногу, витяг з кишені папірець.
— Ваше превосходительство! Ми по цьому спискові, — подав папірець, тихцем запитав: — Що скажете, ваше превосходительство?
Панас Якович спокійно розгорнув папірець, прочитавши, передав Василенкові.
— Як вважаєте, ваше сіятельство? — запитав. Віктор Іванович похитав головою, указав пальцем.