— Чому з половиною?
— Тільки один випадок був, коли вихідну було написано не на повному аркуші, а на половині, ваше сіятельство!
Генерал-губернатор невиразно посміхнувся і звів на Панаса Яковича очі.
— Наказую збільшити вдвічі вхідні і вихідні!
— Слухаю, ваше сіятельство! Збільшити вдвічі! Можна йти?
— Можна! — губернатор глянув на Філонова і прочитав на його обличчі невдоволення. — Ні... Стривайте. Чому носите мундир, наче не на себе шитий, та й шпага висить, як позичена на відробіток?
— Прошу пробачення, ваше сіятельство! За клопотами цього не добачив.
— Мундир тугіше треба підтягати, пане статський раднику! Знаєте устави? — губернатор поглянув на Філонова, обличчя якого застигло в невдоволеній усмішці.
Мовчанка... Перед владними чиновниками стояв не замісник начальника казенної палати Панас Рудченко, а незламний народолюбець Панас Мирний. Він стиснув вуста, але не затамував думки: "Мерзенні ви гнобителі людських помислів... Не знаєте, що слово правди гостріше за ваші шпаги... Що істина сяйніша за ваші ордени на мундирах... А чи знаєте ви, що під вашими стільцями вже хитається й полум'яніє земля?"
У хвилинній мовчанці відбувалася дуель. Зустрілися дві непримиренні сили. Панасу Яковичу навіть хотілося, щоб ця дуель продовжувалась. Він не схилить свою голову перед цими двома державними страхопудами.
За стінами цієї установи є прихильники, що цінують волелюбне слово. Його імені не знають ці замуровані орденами убогі душі. А може, вже чули від донощиків, та не знають, що носій його стоїть перед ними, сміливо дивиться крізь темно-сині окуляри. Автор "крамольних" творів.
— Можна йти? — обірвав дуель Панас Якович.
— Ідіть! — губернатор зневажливо махнув рукою і глянув запитливо на Філонова, який своїм гострим поглядом хотів пройняти наскрізь дуелянта. Його коротко підстрижені рижуваті вусики іноді ледь-ледь нервово посіпувались, коли мружив очі, приховуючи в них налиту вщерть самовпевненість вишколеного жандарма. Суворий і бундючний, він скидався на закам'янілу статую, що уособлює в собі непорушність монархічної державності з усіма її атрибутами сваволі, безглуздя й гноблення.
Вийшовши з губернаторської управи, Панас Якович ще довго відчував на собі його погляд, наче дотик чогось холодного й колючого. Хотілося одірвати від себе той дотик, кинувши його в придорожну твань.
Дома зустріла Олександра Михайлівна запитаннями про прийом у губернатора.
— Чи не запрошував новий губернатор на бенкет?
— Ні. Цей, мабуть, обходиться без танців. У нього є надійний помічник, якому він передоручає і танці, і чортиханці.
— Шкода.
Тільки увечері, коли завітав Василенко, поволі розвіялися неприємні враження від прийому в губернатора. Розповів Віктору Івановичу всі деталі зустрічі.
— Мав, друже, нагоду побачити зблизька прославленого радника Філонова? — запитав Василенко.
— Не помітити таку гидоту не можна.
— То ж додаткові очі, уші й руки губернатора... Ти витримав неабиякий іспит.
— Витримав...
* * *
Випадок, що трапився під час вистави "Власть тьмы", та події останніх тижнів не сходили з думки. Хотілося знову зустрітися з побратимами-залізничниками, щиро порозмовляти з Гнатом, дещо розповісти, довідатись про робітниче життя. Адже кількість робітників залізничних майстерень збільшувалась у зв'язку з відкриттям нової колії Полтава — Київ через Миргород, Ромодан, Лубни.
Люднішою стала Куракінська вулиця, що вела до недавно збудованого Київського вокзалу. Тут споруджувалися великі парові млини, миловарня та інші підприємства. Значно зросла й кількість ремісників у місті.
Переобтяженість службою, щоденні турботи, зустрічі з друзями, поїздки по губернії не давали змоги здійснити обіцянку провідати Гната. Та ось трапилась нагода. Повертаючись з ревізійної поїздки, Панас Якович зустрів його на Південному вокзалі. Дуже зрадів, побачивши давнього приятеля. У виразі Гнатового обличчя читав щось нове, невідоме.
— Зустрічаю агітаторів... З самого Харкова прибули, — таємничо повідомив Гнат. — В неділю зійдуться побратими в старому бараці. Читатиме агітатор... Приходьте... До побачення, — заклопотано поспішав на перон...
На збори побратимів Панас Якович одяг просте вбрання, що мало чим різнилося від одягу майстрової людини. Та й на руках помітні мозолі, бо часто вистругував щось по господарству, орудував рубанком, сокирою, пилкою, молотком.
Цього разу збори були люднішими, ніж раніше. Прибув агітатор, середніх років чоловік з запалими щоками, кучмою чорного волосся на голові, з іскристими очима. Його обсіли робітники, слухали політичні новини.
Агітатор закликав підтримувати селянські заколоти, допомагати заколотникам, впливати на більшу організованість селянських виступів.
З великим інтересом сприймали повідомлення про розвиток страйкового руху, а далі агітатор витяг з кишені газету "Искра" і зачитав статтю Леніна "Проект нового закону про страйки".
Робітники уважно слухали.
За пропозицією агітатора побратими обрали страйковий комітет, куди увійшов Гнат і кілька молодих робітників.
Можна було спостерегти, що тепер побратими набагато змінилися у своїй поведінці й розмовах. Панас Якович читав у їхніх обличчях серйозну задумливість, витримку. Чулися голоси:
— Робочий люд не поставлять на коліна!
— Звісно, якщо ми клас, то значить сила...
— Капіталісти й поміщики заодно проти робітників і селянської бідноти!
— Діждемося, що й пани губитимуть штани.
— Єднатися треба.
— Взялися за діло, будемо стояти сміло.
Панас Якович відчув, як росте нова сила, нова робітнича свідомість.
— Товариство! — почав він тиху, лагідну розмову. — Не перший раз я виступаю перед вами. Багато цікавого розповів вам агітатор, а про те, що робиться зараз на селах скривавленої Полтавщини, ви самі знаєте. Я хочу повідомити, що в Полтаві вже понад два роки живе письменник Володимир Короленко... Гласні міської управи порушили питання про привітання в нашому місті письменника, який відбував багато років заслання. Голова управи Трегубов звернувся за дозволом до губернатора, а той заборонив вітати крамольного. Є така думка, щоб послати когось з робітників до Володимира Галактіоновича.