А в розгорнутому листуванні з Михайлом Коцюбинським обмінювався письменницьким досвідом. Не поминув повідомити й про сімейну подію: "У той саме день, як Ви, вельмишановний добродію, писали до мене листа (9 травня 1898 р.), моя жінка якраз заходилася дарувати мене третім сином..."
А на початку серпня Панас Якович вітає прибуття в Полтаву трупи братів Тобілевичів, іменованої тоді "Товариством українських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського". Її учасники пройшли складний творчий шлях і набули високого мистецького визнання. Мирний всіляко підтримує роботу трупи по пробудженню свідомості народних мас. Він поділяє гордість корифеїв сцени, які виступали не тільки в Полтаві, а й на селах. Не поминула його уваги така подія, як виступ трупи в селі Мануйлівці (1898), де у свій час захоплювався любительськими виставами Максим Горький. Полтавська газета сповіщала, що селяни під час вистави комедії "Сто тисяч" піднесли вінок її автору Карпенку-Карому. А після цього трупа віддала серпневі гастролі полтавцям.
Майже щодня відбувалися вистави. Натхненна гра артистів разюче вражала глядачів, ронила іскри свідомості, самопізнання і гідності. Такого вдалого, напрочуд різноманітного репертуару ще не знала Полтава. Виставлялися п'єси Карпенка-Карого "Сто тисяч", "Бурлака" "Понад Дніпром", "Наймичка", "Лиха іскра поле спалить і сама щезне", "Бондарівна", "Безталанна", "Мартин Боруля", "Батькова казка". В кожній з них виконував значні ролі сам автор. Це було відкриття в культурному житті, бо не тільки вперше глядачі познайомилися з окремими драмами, а й побачили, як єднається реалізм сценічної гри з правдою, що її втілив письменник у діях своїх п'єс. На це особливу увагу звертав Мирний і не минав жодної вистави.
Дозвілля Панас Якович віддавав зустрічам з артистами, найчастіше розмовляв з Карпенком-Карим, захоплюючись, розповідав про творчі таємниці, зачитував свої п'єси. "У черницях", "Перемудрив", "Згуба". Артисти радили надати драмам більшої сценічної динамічності, загострити конфлікти.
Карпенко-Карий розповідав про свої творчі поневіряння, про заслання в Новочеркаськ та різні пригоди. До цього спонукала і прямота Панаса Яковича. Драматург повідомив про свою працю над історичною трагедією "Сава Чалий" та про задум створити сатиричну комедію "Хазяїн".
— Комедію нам дайте, — захоплено говорив Іван Карпович, — комедію, що бичує сатирою страшною всіх, і сміхом через сльози сміється над пороками, і заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!
— Бичувати сатирою страшною пороки не кожен зможе, — роздумливо додавав Мирний. — Нам необхідний досвід історії, щоб сміливо дивитись уперед. Маємо не тільки описувати дійсність зблизька, а й бачити в ній те, чого не хочуть пізнавати люди, що за своїм станом повинні були б служити правді.
— Щоб служити правді, треба пізнати її.
— Так-так. Пізнати її треба, а таке пізнання дається не чинами, не посадами... Я заздрю тобі, Іване Карповичу. Ти віддав своє життя сцені, а я зарився в канцелярії. Трикляте чиновницьке життя!
— Не уболівай так, друже. Канцеляристом був і я, був і арештантом, і ковалем-молотобійцем, і палітурником, і хліборобом. Та й тепер кожного разу доповідаю про місце свого перебування в департамент поліції. Що ж діяти? Така доля багатьох, — Іван Карпович приязно дивився на свого побратима.
— Схиляюся перед твоєю мужністю, друже! Треба мати силу, щоб поєднати в собі долю коваля-молотобійця, актора, драматурга й доброго батька! Охоче я проміняв би ордени чиновника Рудченка на твій ковальський молот. Тримаючи його в руці, можна далі бачити обрії народного життя та гартувати волю наших трударів. Коли б я орудував не канцелярським пером, а ти молотом, то, мабуть, закінчив би вже роман про жіноче безталання, — прозорістю налились очі Панаса Яковича, на яку лягали тіні тривоги.
* * *
Ювілейна вистава "Наталки Полтавки", присвячена пам'яті Котляревського, відбулась у Полтаві 30 серпня 1898 року. Зійшлися на неї шанувальники автора "Енеїди", щоб відзначити століття першого видання цієї немеркнучої поеми. А після вистави покладали вінки на могилу Котляревського. У святі взяли участь прибулий з Києва Михайло Старицький та з Петербурга Іван Рудченко.
Біля могили запалахкотіли смолоскипи, бунтівливе розриваючи нависле над кладовищем темне покривало ночі. Відступила темінь, попливла і залягла над полтавськими битими шляхами.
Тихо обступили побратими могилу, клали квіти.
— Спокійно спи, Іване, сном вічності, — почав промову Микола Лисенко, — а слово своє ти не забрав у домовину. Воно живе, красується і звучатиме, доки сонце з неба сяє. Клянемося перед твоїм прахом берегти і ширити кобзарські думи...
При світлі смолоскипів всі були неначе якимись таємничими мандрівниками, прибулими з вічності по шляху в майбуття. Ховався по ярах сизими туманами давній смуток.
Наперед ступив Михайло Старицький. Його довгі розкішні вуса позолочувалися відблисками смолоскипів. Здавалося, що то підвівся з могили козарлюга, за буйну вдачу якого не прийняла сира земля і він по світу блукає, наче побратим пекельного Марка. Хвилину збирався з думками, щоб словами вилити урочистість, що було ознакою його збудження.
— Братове! — звернувся, наче отаман до своїх завзятців. — На цій обширі неомірній поставив своїми діями Іван Котляревський надгробник вікопомний! Він скривдженим та горем прибитим словом співав, щоб потрясати ним пута яремні! Ми прийшли сюди і принесли свою жагу невситиму, щоб проголосити йому й мандрівному Енеєві славу!
— Слава Котляревському! — загули голоси. — Слава Енею! Хай продовжує шукати з своєю ватагою нових берегів! Не схибив словом наш Кобзар, коли писав:
Де ватагу пройдисвіта
Водив за собою, —
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої.
Все сумує, — тільки слава
Сонцем засіяла...
— Братове! — продовжував Старицький, витягши з кишені папірець. — Перед тим, як їхати сюди, я завітав у Гадяч. Побував, як і завжди, на Драгомановій горі. Пом'янули померлого в Софії нашого Михайла. Наша славетна поетеса Леся Українка розповіла про свого дядька. Вона була в Болгарії й брала участь у його похороні. Хотіла Леся приїхати в цей день до Полтави. Та за станом здоров'я не змогла цього зробити... Передала свій вірш, який дозвольте зачитати.