— Так нашому брату робітникові затягають каблучку на шиї...
— Зігнули в дугу нашого брата.
— Не тільки зігнули, а й у баранячий ріг скрутили.
— В'язи б їм скрутити!
— Хто ж доведе нас до розуму?
— За свій власний розум треба братися.
Панас Якович розповів про рід царів Романових, про придворні інтриги, криваву боротьбу за престол, про царевбивства та про каземати Петропавловської фортеці, де гинули й гинуть кращі люди, борці за волю.
— Ех! Взяти б та всіх їх...
Гнат затяг пісню.
Її підхопили робітники. Розляглась тужна, як невільницький стогін, мелодія, котилася відгомоном по діброві, аж дуби стрепенулися.
Настав зручний час порозмовляти з побратимами. Цього разу він витяг з кишені нещодавно написану "Розмову двох кумів про земські діла". Робітники скупчилися навколо.
— Здоров був, куме! Звідкіля
Господь несе тебе додому?
— Водив на продаж я теля...
На обличчях робітників заграли усмішки. Прислухалися до зачитуваного. Часом зривався голосний сміх, коли йшлося про земських діячів.
— Отам пани
Самі найстарші засідають, —
Шепче сват мені на вухо. —
Управа, що її доймають
Чимало всі, — ти тільки слухай...
А посередині якраз —
Самий найстарший — предводитель.
На ліву руч від його — князь,
Великий, кажуть, він водитель
Обідів всяких". Далі, бач, —
За тими довгими столами
Сидять все гласні — он між ними,
Дивись, — сидить з Ромна багач—
Вимальовується ціла галерея земських гласних. Розглядають новий закон, щоб дозволено було шмагати батогами селян. Відбувається процедура голосування шарами.
Чимраз гучнішим і гучнішим сміхом слухачі переривали читання, а по закінченні схвально загомоніли:
— Здоворо!
— Ото земство!
— У них язик, як у цигана батіг лящить.
— П'явки! Взять би всіх та до одного...
— Голими руками їжаків не візьмеш...
— Якщо не руками, то оглоблею.
— А може, спробувать! Руки наші мозолясті, як залізо, загартовані.
— Там від достатків дуріють, а тут — гни спину, голодуй, корись. — Або їдь на переселення!
— Куди?
— Все єдно, де продавати свою силу.
— Якби ту силу не продавать, а докупи з'єднати.
— Такі порядки пішли, що все можна купити за гроші.
— У кого гроші, той і хороший, а у кого торба драна, той без жупана.
— Купують за п'ятака і наших сестер...
— Знаю, — обізвався поважний чоловік. — Одна тут співала з сліпим скрипалем. А коли той помер, залишилася зовсім на вулиці.
— Ви її знали, ту безталанну вуличну? — схвильовано запитав Панас Якович.
— Знав, бо з наших-таки країв жінка. Іноді розмовляв з нею. Дуже журилася. Проклинала лиходіїв. "Вогонь їх пожре", — говорила. Потім помандрувала десь суворої зими шукати рідної хати аж під Гадячем... Либонь, там жила її мати, — поглянувши навколо, таємниче додав: — Кажуть, недаремно саме тієї доби вогнем спалахнув панський будинок під Полтавою. Мабуть, викресала вогню її мстива рука.
Побратими переглянулись, похитуючи головами.
— А потім ви її не зустрічали?
— Ні... Видать, не повернулась. Може, задубіла десь. Така лиха доля. Вродлива була, а голос який...
— Гадяцьким шляхом ходили і ми колись. Запам'яталися пригоди, зустрічі, — Гнат глянув на Панаса Яковича.
— Ой, зустрічі, зустрічі, — задумливо відповів…
Коли повертався, лягали вже сутінки на землю, а дуби шуміли тоскно, скорботно. Не поспішав, прислухався до того шуму, ніби хотів почути щось рідне, незабутнє. Ішов повагом, наче з кожним кроком вгрузали в землю ноги від тяжкої ноші. А небо зорями квітчалося, розсипаючи сріблясту порошу Чумацького Шляху.
Дома ще не спала Олександра, чекала. З докором запитала:
— Знову забарився. Не на службі ж був? Забуваєш про мене, до плачу доводиш, — наливалася скорботою кришталева блакить очей.
— Так треба, Лесю... Треба, — лагідно дивився, ніби благав пробачення.
Сидів довго біля ліжка дружини. Не зводив з неї погляду. А коли заснула, тихо пішов у свою кімнату, сів за стіл.
Весь час купчилися думки біля сказаного старим робітником про безталанну. Хвилини пливли, падаючи в безодню років тяжкої розради. Вимальовувався зимовий шлях, яким мандрує жінка. Рука потяглася до паперу. Визрівав фрагмент останньої частини роману "Повія":
"Короткий зимовий день минав. Ясне сонце ховалося за гору, обдаючи червоним заревом чисте небо, по котрому тільки де-не-де снували легенькі хмари; від того зарева по білій землі розстилався жовтогарячий світ. Було сумно і тихо, мороз дужчав... Тоді тільки ударила в голову думка, що вона іде ще на більшу людську дивовижу, на безперестанне допитування... Не йде, а біжить. Рип за рипом, рип, рип і рип!.. І зливається той рип у один неугавний гомін, мов хто скаржиться або бубонить безперестанну лайку. А кругом тихо, мов у вусі, хіба коли-не-коли, мов з рушниці випаде, трісне земля від морозу, і роздається той гук у холодному повітрі".
Ніби разом з безталанною і сам переходив снігові замети, ішов, падав, підіймався. Шукав для неї пристановища. Де його знайти? Де жаданий притулок для тих, кого доля вигнала з теплої хати на вулицю?..
* * *
На службі рідко залишався в своєму кабінеті. Здебільшого сидів за столом у великій залі, заповненій співробітниками Полтавської казенної палати. З вікон видно було пам'ятник Слави, губернаторський будинок — по той бік парку, кадетський корпус. Іноді підходив до вікна, щоб перепочити, дивився на муштру кадетів, повертався, сідав за стіл. Ніякої фамільярності не дозволяв у поводженні із співробітниками, хоч коли хтось і величав його "ваше превосходительство", то хмурив брови і ніби не чув звертання.
Доводилось багато працювати, бо фінансові справи цілої губернії були зосереджені в його установі. З великою увагою стежив за фінансуванням культурних заходів, дбав про поширення пенсійного забезпечення. До того ж іще доводилося працювати в "Товаристві допомоги бідним учням" та інших громадських закладах. Не минав жодного засідання міської управи, коли там розглядалося питання про увічнення пам'яті Миколи Гоголя, Івана Котляревського. Він входив у спеціальну комісію разом із своїми приятелями Василенком, Позеном, Павловським, книгарем української книгарні Маркевичем.
На одному з таких засідань відбулась дискусія, в якій було кинуто докір управі за байдужість до знайдення місця пам'ятникові Котляревському. Але голова Трегубов, якому нещодавно урочисто відзначали тридцятиліття діяльності, не зважав на настирливість членів комісії. Вся його чотирикутна постать крила в собі байдужість, олімпійський спокій, від вузьких прорізів очей, коротких вусів на широкому обличчі до пухнастих рук, якими він флегматичне розводив, коли не міг дати позитивної відповіді.