* * *
На виклик брата негайно прибув до Полтави Іван Рудченко. Він застав збентеженого Панаса Яковича на квартирі.
— Пробач, брате, за турботи. Це все дурниця. Мабуть, я даремно відірвав тебе від роботи.
— Ні, Панасе! По твоєму вигляду бачу, що недаремно. Чому ти такий збентежений?
— Як же не бентежитись? Живе собі чоловік, доживає до сорокалітнього віку, коли вже сиві волосинки забарвлюють чорну бороду... І ось заманулося одружитись.
— Це добре, Панасе. Доки ж тобі бити байдики... Вже інеєм років тебе притрусило. Чого вагатися? Мабуть, Олександра Михайлівна підкорила твоє серце?
— Моє серце нікому не кориться. Як ти дивишся на мій вибір?
— Не сподівався. В душі ти великий демократ, а Олександра з аристократичної сім'ї.
— Це не біда... Хай аристократи коряться демократам. Біда в іншому...
— Ти натякаєш на болісно вразливу вдачу Олександри? Скажу відверто, що з іншою людиною їй не варто було б одружуватись. Особливо з молодою. А з тобою можна. Ти ж на диво витриманий, тактовний, лагідний... Хто через кладку обережно ступає, той у воді не потопає.
— То так здається... Ось і зараз розхвилювався.
— Чому?
— Відбулась суперечка... Перша принципова суперечка з Олександрой. Вона вимагає, щоб вінчання справили в Карлівці, а весілля відгуляли в домі Шейдеманів. Хоче, щоб я з'явився до батьків у циліндрі та з усіма своїми орденами... Я не погоджуюсь. Від цього й ламається наша дружба.
— Дружбу треба берегти. Не той мудрий, хто дерево ломить, а той, хто його зрощує.
— Це так. Але я чіпляю на груди ордени тільки у надзвичайних випадках, коли вимагає начальство. А тут...
— Ха-ха-ха, — залився сміхом Іван Якович. — А тут теж надзвичайний випадок і начальство.
— Хіба Олександра мені начальник?
— Її батько Шейдеман може зрівнятися з будь-яким начальством. Багатим карлівським маєтком управляють Шейдемани ще з часу, коли він став власністю великої княгині Олени Павлівни — сестри "неудобозабываемого", як говорив Шевченко, імператора Миколи І. Управитель маєтку, що належить царському роду, — це неабихто. Йому відкриті двері у вищі сфери...
— Виходить, що я маю схилити голову по-блазенському. Перед ким? Ради чого?
— Не гарячись, Панасе... Ти ж особа в двох лицях. Де схиляє голову чиновник Панас Рудченко, якому залишився один крок до генеральського звання, там не схиляє її Панас Мирний — визнаний український письменник, — запитливо поглянув Іван Якович на брата.
— Для чого вся ця комедія?
— Ні, не комедія! Драма! Навіть трагедія! А її треба грати... Цьому зобов'язує становище нашої літератури. Не забувай, що указ 1876 року про заборону нашого друкованого слова не скасовано й досі. Ми добилися деяких поступок... Добилися різними шляхами. Часом схиляли свої горді голови. Така наша доля. За спиною владарів ти можеш конспірувати ім'я Панаса Мирного або й захистити його в небезпечний час.
— Це все не мириться з моїми принципами.
— Для того ти Мирний, щоб миритися з умовностями.
— Я не такий уже й мирний...
— Всі ми можемо чесно сказати:
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою...
— Йшли... Але не одним шляхом, — Панас болісно поглянув на брата. — Ми з тобою брати, але, здається, шляхи наші різняться.
— Нічого, вони зійдуться. Прийде час.
— А може, ще більше розійдуться. Шкода, що з нами нема Драгоманова. Яку б він дав раду?
— Запевняю, що радив би залишатись Панасом Мирним у літературі, а становище статського радника використати для побічних впливів на товстолобих властителів. — Іван Якович замовк, а далі тихіше додав: — Драгоманов цього року дістав кафедру в столичному болгарському університеті
— Михайло Петрович у Софії?
— Так. Віддає свій хист, знання і розум болгарському народові.
— Пригадую слова нашого Старицького: "І хуртовиною розкидана отара". Розкидано нас по всіх усюдах... — взявся за голову Панас Якович. — Що робити? Що робити?
— Це питання ніколи не знімалося і завжди постає перед нами... Скажу, що треба стискати серця й терпіти...
— Ні, не терпіти, а боротися! Боротися словом! Боротися діями! Діями!
— Діяльних народників запровадили в Сибір, та на ешафот...
— Є шляхи іншої боротьби... Досвід народників навчає шукати їх... Підіймається робоча сила!
— Не буду, Панасе, сперечатися з тобою. Я відстав від молоді. Признаюся, що тобі заздрю. В тобі письменник переміг чиновника... Я не досяг цієї перемоги. Літератор під псевдонімом Івана Білика змагається з чиновником Іваном Рудченком. Але не видно перемоги. Незабаром на високу посаду переводять у столицю... Може, там пригоджусь для нашої спільної справи, а зараз...
— А зараз все-таки порадь мені...
— Раджу одягати найаристократичніше вбрання з орденами...
— То цяцьки для віслюків дворянської породи. Ти радиш чорта не гнівити і богові догодити?
— Все це умовне, коли ми залежні від умовностей. А зрештою вір більше власним очам, ніж стороннім речам. Ти письменник-психолог.
— У цьому й біда моя. Хочеться не тільки заглядати в душі своїх героїв, а й власною не кривити.
— Мабуть, через те ти довго й не женився?
— Це вразливе для мене питання, і до нього я не дозволяю нікому торкатися. У кожного є свої сердечні виразки.
— Розумію тебе, брате, і ладен гоїти твої виразки.
— Якби ж то їх загоїти, — Панас журливо дивився на брата, подумав, поглянув на годинника, поволі почав лагодити та приміряти на голову чорний циліндр. Поклав на стіл свої ордени.
* * *
А наступного дня до будинку підкотив розкішний, пофарбований чорним лаком екіпаж.
Незабаром через місто мчали коні як змії. В трьох екіпажах сиділи святково одягнені люди. На першому — поруч з Панасом Яковичем, наряджена в біле вінчальне вбрання, Олександра Михайлівна. В другому — Анна Осипівна з Іваном Рудченком. У третьому — Панасові друзі — Єдлічка, Василенко.
Вихором промчали на Поділ. На площі, заповненій переселенцями, кучери рвучко стримали коней. Натовпами сторонилися люди, даючи змогу проїхати екіпажам.
Край дороги почулась гра на скрипці, а жіночий голос сумно виводив пісню. Панас Якович пізнав той голос.
— Стій! — гукнув він кучеру і зійшов з екіпажа. За ним Єдлічка.
Наблизились до скрипаля. Впізнали в особі старого сліпого музиканта давнього знайомого. То був народний композитор — автор музики до "Заповіту" Гордій Гладкий.