* * *
Панас, помітивши збентеження брата, запитав:
— Якісь неприємності привіз?
— Так. Неприємності. Будь мужнім, Панасе, бо привіз я не зовсім радісні вісті.
— Що трапилось, Іване? Як наш роман? Може, цензура затримала?
— Ще гірше. В Росії роман не побачить світу.
— Чому? Не може цензура пропустити такі гострі картини?
— Цензуру можна б якось задовольнити... Недаремно я зараз працюю чиновником у самого київського генерал-губернатора Дрентельна.
— А що ж іще?
— Трапилось те, що готувалось. Є новий царський указ, — Іван Якович витяг з кишені аркуш паперу. — Ганебний указ...
— Про що?
— Слухай, — Іван Якович звівся й почав уголос читати:
— "Не допускать ввоза в пределы империи без особого на то разрешения главного управления по делам печати каких бы то ни было книг й брошюр, издаваемых за границею на малороссийском наречии...
Печатание и издание в империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии воспретить...
Воспретить также различнне сценические представления и чтения на малороссийском наречии и равно печатание на таковом же текстов к музыкальным нотам..."
Поклавши аркуш на стіл, Іван Якович додав до прочитаного:
— Підписано государем у німецькому місті Ємсі цього, 1876 року... Дата історична. Може стояти в ряді дат найганебніших подій світової тиранії й гноблення народів.
Гнівом і слізьми налилися очі Панаса Яковича. Він звівся й почав ходити по кімнаті.
— Це благоденствіє указом повите... Ганьба... Як можна? Ось куди завели сподівані реформи, — зупинився, простяг руки до брата. — Що діяти? Що діяти? А наші громади вірили у вільний культурний розвиток!.. Ні... Добра не жди... Не жди сподіваної волі!
— Наша київська громада зазнала тяжких ударів...
— Дочекалися?
— Не втрачати мужності...
— Не втрачати? А чи була вона в нас? Я виправдовую ту мужність, що веде на ешафот. Як Чернишевського...
— А Герцена повела в еміграцію... Звідти його голос лунав стоголосе... Зараз мають емігрувати й наші друзі...
— Хто?!
— Скажу тобі по секрету... Драгоманова звільнили з університету і запропонували залишити Київ. Він емігрує...
— У Драгоманова добром налите серце... За це схиляюся перед ним. Але чи вистачить у нього рішучості до кінця? Чи міг би він стояти з іншими на ешафоті?..
— Не обов'язково всім ставати на ешафот. Є й інші шляхи. Драгоманов має організувати десь у Львові, Празі чи в Женеві видавничу справу. Надрукуємо там і наш роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Я просив Миколу Віталійовича Лисенка, він їде в Петербург, забрати з цензури рукопис роману... Коли в тебе є щось нове, можеш через мене передати Драгоманому. Головне — він чесна і віддана культурній справі людина...
— Закінчив нову повість... Очевидно, її треба назвати "Лихі люди". Це ті, що сидять по в'язницях за свої ідеї. Хотів розповісти, як треба служити народові... Але що ж робити далі?
— Працюй на посаді і пиши, пиши.
— Тяжко бути в двох особах. Бухгалтер у чині губернського секретаря і якийсь Панас Мирний — писака сумнівних, або "возмутительных", як кажуть жандарми, творів. Тяжко жити в єдиноборстві з самим собою.
— Така наша дійсність... Пригадай історію. В історії бувало таке. Майбутні історики скажуть правду про нашу скорботу тяжку.
— Не заспокоюй мене майбутніми істориками. Нам потрібна правда сьогоднішня! Майбутня правда не може з'явитися сама собою, без правди сьогоднішньої. Я не вірю в державну мудрість тих, хто подібними указами намагається знищити вікові надбання духовної культури великого народу. Не хочу вірити!
— Твої роздуми, Панасе, варті уваги. Але так бувало не раз, що державні мужі діють всупереч державному розуму... Боляче, що ми з тобою теж працюємо чиновниками, підлеглими тупоумству можновладців. У цьому наша трагедія...
— Про себе скажу, що службової кар'єри я не прагну. Завжди старався відшукати таке місцечко, яке, забезпечивши кусень хліба, не ставало б у розлад із совістю.
— У цьому й полягає твоя мужність. Я ж по чиновницькій драбині злетів он як. Теж прагну своє становище використати для громадських справ... — Змінивши тон розмови, Іван Якович вів далі: — Цього року спалахнула війна на Балканах. Повстали болгари проти турецького ярма, серби вступили у війну з Туреччиною...
— Все це мені відомо з преси.
— Але є й невідоме. Михайло Старицький з своїми товаришами розгорнув збирання пожертв на користь Сербського Червоного Хреста. З цією благодійною метою він видав у Києві книгу, на яку не встигли накласти заборону. її треба негайно розповсюдити, — Іван Якович витяг з паки книгу й поклав на стіл. На обкладинці значилось:
"СЕРБСЬКІ НАРОДНІ ДУМИ І ПІСНІ
Переложив М. Старицький
Посвящаю моєму щирому другові і товаришеві
Михайлу Петровичу Драгоманову.
1876"
Панас Якович почав похапцем гортати сторінки книги.
— Переклад українською мовою — це значна подія. Передай подяку Михайлові Петровичу. Він здатний на сміливі вчинки. Рух допомоги балканським слов'янам всіляко будемо підтримувати.
— Є відомості, що на Балканах розгорнеться велика війна з участю російського війська. Багато є охочих добровільно йти допомагати повсталим слов'янам.
— Це знаменно. Коли людина сприяє визволенню іншого народу, то вона вірить і в розквіт свого власного.
— Про це можна багато говорити. Але я мушу завтра повернутися до Києва.
— До Кременчука поїдемо разом. Конче мені треба заїхати в Кобеняки. Водночас маю зустрітися з колишніми учасниками нашої "Унії". Хоч вона розгромлена, але паростки ще не вмерли. Візьму з собою "Сербські народні думи і пісні".
— А цей рукопис я повезу до Києва, — Іван Якович перегортав сторінки повісті "Лихі люди". — Вразливо ти пишеш і сміливо. В той час, коли посилились по всій країні арешти, ти в своїй повісті розкриваєш двері казематів, показуєш нескоримих людей... Бачу, що в тебе тут діють усе чоловіки. Для різноманітності належало б вивести якусь жінку. Це б відповідало правді.
Слова брата вразили Панаса Яковича.
— Це окрема тема, яка мене найбільш непокоїть.
ЧАСТИНА ДРУГА
НА ТЕРЕЗАХ СУМЛІННЯ Й ПРИСТРАСТІ
Тільки через рік після видання потрапила до рук Панаса Яковича повість "Лихі люди". Тепер він розглядав її разом з прибулим до Полтави Дмитром Пильчиковим. На обкладинці читали: