Піднялась завіса. Полилась пристрасна, розлога мелодія, полонивши увагу слухачів:
Як умру, то поховайте…
Підхоплює увесь хор. Прокидається незбагненна своєю глибиною людська душа. Гармонійно злагодженою гамою почуттів розвихрюються в звуках слова:
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій...
У величній мелодії обзиваються гомоном віковічним —
Лани широкополі, і Дніпро, і кручі...
Чути, як "реве ревучий", рокоче грізну пересторогу тим, хто намагається скувати його нездоланну силу. Поволі рокіт спадає, і, ніби в повені широкій, хвилею котяться заповітні веління:
І мене в сім'ї великій...
Пісня затихає. Пильчиков підводиться, аплодує. За ним встає й Панас Якович.
— Талановито... Хвилююча композиція. Вперше так у музиці зазвучав "Заповіт", — мовить Єдлічка.
— Я вражений до потрясіння! — на очі Пильчикова навернулися сльози. — Пригадав, як живого, буремного Тараса.
— Музыка, конечно... Музыка настоящая, — не знав, що говорити, Мазевич. Його улеслива усмішка не пасувала обставинам, а нічого іншого він не мав у арсеналі своєї мудрості...
На сцені знову виступають співаки, виконується "Хустина". Ллється тиха мелодія, пройнята смутком жіночої самотності. Єдлічка хвилюється.
— Чудово, Алоїзе Вячеславовичу! Ваша композиція чарівна, — тихо говорить Пильчиков.
Завершується концерт виступом народного кобзаря. Наче з глибини століть, з буремної козацької минувшини, з підземелля, замурованого й замкненого, вириваються на волю звуки й розлягаються то прокляттям, то благанням, то нестримними прагненнями життя і діяння. Рокочуть струни народну немеркнучу славу.
По закінченні концерту Гордія Павловича Гладкого оточили друзі. Панас Якович прощався з ним та з Єдлічкою й Пильчиковим.
— Не забувайте про нашу домовленість зустрітися, — запитливо поглянув Дмитро Павлович, тиснучи Рудченкові руку.
Разом з Панасом Яковичем вийшов на вулицю і Мазевич. Пішли через парк до Монастирської вулиці. Багатослів'я супутника стомлювало задумливого Мирного. Він зупинився. Скаламучене березневе небо гойдалося в хмарних сутінках і ронило на землю перший журавлиний клич.
— До побачення, Романе Івановичу, — простяг руку.
— Чому так?
— Хочу на самоті послухати перегуки журавлів.
— Я колись чув крик підстреленого журавля! Цікаво було слухати, як він, конаючи, квилив...
— То вас, Романе Івановичу, дуже цікавило?
— Цікавило...
— До побачення, — Панас Якович повернув на протилежну алею й зник.
Мазевич подивився вслід, хижо посміхнувся. О, почекайте! Гордуєте Романом?... Поніс свою злобливу посмішку теплими провулочками, оглядаючись та прислухаючись.
* * *
Вкриті бростю верби лірично-замріяно хилили свої віти, прислухаючись до жебоніння бистроплинних ручаїв, що віддавали всю свою напругу повноводному роздоллю Ворскли. Відчував цей гомін пробудження, як подих оновленої сили, що наповнювала помисли і мрії.
У службових справах їздив до Гадяча. Привіз стільки вражень, що годі було їм дати раду. Знову наслухався розповідей про розбійника Гнидку, про його жорстокість і великодушність. Людина великої волі підіймається своїм хистом, вразливою вдачею над буденщиною. Але життя підневільне зв'язує руки. Нема простору. Шлях до соціальної правди тернистий — послався нетрями і байраками. Як перейти їх, щоб не збитися на манівці?
Клята дійсність, кляті закони підневільного життя. Пригадав розмову із своїм начальником. "Для рабів, — говорив він, — мало чого треба, їм аби їсти, спати, чухмаритись, красти. Життя їх невибагливе... Невибаглива й мова. Рабам не потрібна рідна мова. Якою завгодно можна навчити їх розуміти найнеобхідніше — хліб, вода, ніч, спати, лаятись тощо... Найдошкульніший і найвпливовіший для них батіг, гнучка лозина. Від батога раб тікає, батіг гонить його на роботу, батіг є моральною заповіддю".
Брехня! Ганебна брехня! Іскра Прометея не гасне і в душі приниженого раба. Вона горить у материнській мові, у рідній пісні, рідному звичаї, в мудрості народній, що складається цілими поколіннями.
Треба писати. Писати не про рабів, а про закованих невільників, що здатні рвати кайдани, здатні на сміливі вчинки на самопожертву і героїзм. Хто збере всі перли душі поневоленого народу? Хто понесе їх у світ широкий мислі й почуття? Треба писати для себе, для людей, для сучасників і нащадків. Писати, щоб пізнали себе замордовані, принижені, приборкані темрявою і свавіллям дужих — убогих душею... Хай слово полум'ям горить і спопеляє запеклі серця. Слово, повите любов'ю, гнівом і материнською ніжністю. Треба словами мури потрясать, як той легендарний зухвалець Самсон здвигнув колони ворожі.
День і ніч приносили роздуми, хвилювання. Сідав писати. Народжувалась велика розповідь про лиху долю людини, зрощеної серед ланів зеленокрилих, купаної у бризках щедрого сонця. Уява малювала портрет юнака: "Дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилась якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою..." Виношував у думках портрет героя великого твору. Вирізьблювався його характер, що увібрав дух нескоримого народу, його історичне буття.
Але поки що все це мрії. А зараз треба писати нарис і розповісти в ньому все, що чув під час подорожі. З усіма найменшими деталями. Назвав його "Подоріжжя од Полтави до Гадячого". Перечитував написане, фантазія допитливо ширяла просторами, буяла нестримними хвилями, що не знаходили впину.
У змаганнях, боротьбі думок минали весняні дні. На службі помічали задумливість Рудченка. Не наважувався підходити до нього Мазевич. Лише віддаля спостерігав, зважуючи поведінку бухгалтерського помічника.
Вечорами довго сидів за столом у своїй кімнаті. Писав, писав, писав. Якось зачув кроки під вікном. Ніби хтось зупинився і зазирнув крізь прихилену віконницю. Хто б там міг бути? Тихо. Може, то вітер жартома відхилив? Ще писав. Ходив по кімнаті і знову писав.
У неділю до нього завітав несподівано Дмитро Пильчиков.
— Привіт вам, Панасе Яковичу, з Києва!
— Ви були в Києві? Чому ж не повідомили? Я міг би дещо передати друзям, бо ж не все поштою можна пересилати.
— Отож... Тому прошу одержати передачу з Києва.
— Що?
— Від вашого брата, — Пильчиков розгорнув і поклав на стіл книгу.