Дружок

Сторінка 3 з 4

Микола Носов

— Вам кого? — запитує Мишко.

— Мишка Козлова.

Мишко здивувався: звідки вона його знає?

— А навіщо?

— Я, — каже, — чемодан загубила.

— А! — зрадів Мишко. — Ходіть сюди. Ось він, ваш чемодан.

Тітонька подивилася і каже:

— Це не мій.

— Як — не ваш? — здивувався Мишко.

— Мій був більший, чорний, а цей рудий.

— Ну, тоді вашого у нас нема, — каже Мишко. — Ми іншого не знаходили. От коли знайдемо, тоді будь ласка.

Тітонька засміялася і каже:

— Ви неправильно робите, хлопці. Чемодан треба сховати і нікому не показувати, а якщо прийдуть по нього, то ви спочатку запитайте, який був чемодан і що в ньому лежало. Коли вам дадуть правильну відповідь, тоді повертайте чемодан. А так вам хто-небудь скаже: "Мій чемодан", і забере, а це й не його зовсім. Усякі люди бувають!

— Правильно! — каже Мишко. — А ми й не подумали!

Тітонька пішла.

— От бачиш, — каже Мишко, — відразу подіяло! Не встигли ми записки наклеїти, а люди вже приходять. Нічого, може й Дружок знайдеться!

Ми сховали чемодан під ліжко, але в цей день до нас більше ніхто не прийшов. Зате наступного дня у нас перебувало чимало народу. Ми з Мишком навіть дивувались, як багато людей гублять свої чемодани й різні інші речі. Один громадянин забув чемодан у трамваї і теж прийшов до нас, інший забув в автобусі скриньку з цвяхами, у третього торік пропала скриня — усі йшли до нас, неначе тут було бюро знахідок. З кожним днем приходило чимраз більше народу.

— Дивуюся! — казав Мишко. — Приходять лише ті, у кого пропав чемодан чи хоч би скриня, а ті, котрі знайшли чемодан, спокійнісінько сидять дома.

— А чого їм турбуватися? Хто загубив, той шукає, а хто знайшов, чого йому ще ходити?

— Могли б хоч листа написати, — каже Мишко. — Ми б самі прийшли.

* * *

Якось ми з Мишком сиділи вдома. Раптом хтось постукав у двері. Мишко побіг відчиняти. Виявилось, листоноша. Мишко радісний вбіг до кімнати з листом у руках.

— Може, це про нашого Дружка! — сказав він і заходився розбирати на конверті адресу, яка була написана нерозбірливими закарлюками.

Весь конверт було поцятковано штемпелями та наклейками з написами.

— Це не нам лист, — сказав нарешті Мишко. — Це мамі. Якась занадто грамотна людина писала. В одному слові дві помилки зробила: замість "Піщана" вулиця написала "Пічна". Певно, лист довго по місту ходив, поки куди треба дійшов… Мамо! — закричав Мишко. — Тобі лист від якогось грамотія!

— Що це за грамотій?

— А ось почитай листа.

Мама розірвала конверт і стала читати напівголосно.

— "Люба матусю! Дозволь мені тримати цуценятко маленьке. Воно дуже гарне, все руде, а вухо чорне, і я його дуже люблю…" Що це? — каже мама. — Це ж ти писав!

Я засміявся і подивився на Мишка. А він почервонів, як варений рак, і втік.

* * *

Ми з Мишкам утратили надію відшукати Дружка, але Мишко часто згадував про нього:

— Де він тепер? Який у нього господар? Може, він зла людина і кривдить Дружка? А може, Дружок так і залишився в чемодані й загинув там з голоду? Нехай би мені не повернули його, а тільки хоч би сказали, що він живий і що йому добре!

Скоро канікули закінчились, і настав час іти до школи. Ми були. раді, бо дуже любили вчитись і вже скучили за школою. В цей день ми встали рано-рано, одяглись у все нове й чисте. Я пішов до Мишка, щоб розбудити його, й зустрівся з ним на сходах. Він якраз ішов до мене, щоб розбудити мене.

Ми думали, що в цьому році пас навчатиме Віра Олександрівна, яка вчила нас торік, але виявилося, що в нас тепер буде зовсім нова вчителька. Надія Вікторівна, бо Віра Олександрівна перейшла до іншої школи. Надія Вікторівна дала нам розклад уроків, сказала, які будуть потрібні підручники, і стала викликати нас усіх по журналу, щоб познайомитися з нами. А потім запитала:

— Діти, ви вчили минулого року вірш Пушкіна "Зима"?

— Вчили! — загули всі хором.

— Хто пам'ятає цей вірш?

Всі мовчали. Я шепочу Мишкові:

— Ти ж пам'ятаєш?

— Пам'ятаю.

— То піднімай руку!

Мишко підніс руку.

— Ну, виходь на середину й читай, — сказала вчителька.

Мишко підійшов до столу й почав читати з виразом:

Зима!.. Радіючи, в ґринджоли

Конячку селянин запріг;

По первопуттю через поле

Вона чвалає, вчувши сніг…

Він читав усе далі й далі, а вчителька спершу дивилась на нього пильно, потім наморщила лоба, ніби пригадала щось, тоді раптом простягла до Мишка руку й каже:

— Стривай, стривай! Я пригадала: адже ти той хлопчик, який їхав у поїзді і всю дорогу читав вірші? Правда?

Мишко засоромився і каже:

— Правда.

— Ну, сідай, а після уроків зайдеш до мене в учительську.

— А вірші не треба кінчати? — запитав Мишко.

— Не треба. Я й так бачу, що ти знаєш.

Мишко сів і ну штовхати мене під партою ногою:

— Це вона! Та тітонька, яка з нами у поїзді їхала. Ще з нею було дівчисько — Оленка й дядечко, який сердився. Дядько Федір, пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, — кажу. — Я її теж упізнав, тільки-но ти вірші почав читати.

— Ну, що тепер буде? — турбувався Мишко. — Навіщо вона мене в учительську викликала? Напевне, перепаде нам за те, що ми тоді галасували в поїзді!

Ми з Мишком так хвилювалися, що навіть не помітили, як заняття закінчились. Останніми вийшли з класу, і Мишко пішов в учительську. Я зостався чекати його в коридорі. Нарешті він звідти вийшов.

— Ну, що тобі вчителька сказала? — питаю я.

— Виявляється, ми її чемодан узяли, тобто не її, а того дядечка. Та це однаково. Вона запитала, чи не взяли ми помилково чужий чемодан. Я сказав, що взяли. Вона почала розпитувати, що в цьому чемодані було, і взнала, що це їхній чемодані. Вона звеліла сьогодні ж принести їй чемодан і дала адресу.

Мишко показав мені папірця, на якому була записана адреса. Ми швидше пішли додому, взяли чемодан і подалися за адресою. Нам відчинила двері Оленка, яку ми бачили в поїзді.

— Вам кого? — запитала вона.

А ми забули, як звати вчительку.

— Почекайте, — каже Мишко. — Ось тут на папірці записано… Надію Вікторівну.

Оленка каже:

— Ви, певно, чемодан принесли?

— Принесли.

— Ну, заходьте.

Вона провела нас до кімнати і закричала:

— Тьотю Надю! Дядю Федю! Хлопчики чемодан принесли!

Надія Вікторівна й дядько Федір зайшли до кімнати. Дядько Федір відкрив чемодан, побачив свої окуляри й одразу начепив їх на носа.