Міністр у європейських справах схвильовано вбіг до вітальні.
— Що нового, містере Холмсе, що нового? — закричав він.
— Я маю деякі надії.
— Ах, слава богу! — Його обличчя засяяло.— Прем'єр-міністр снідає зі мною. Чи може він почути про ваші надії? Нерви в нього сталеві, а проте я знаю, що він майже не спить відтоді, як сталась ця жахлива подія. Джекобсе, попросіть, будь ласка, прем'єр-міністра піднятися сюди. Що ж до вас, моя люба, то, боюсь, мова піде про політику. За кілька хвилин ми з радістю приєднаємось до вас у їдальні.
Прем'єр-міністр умів володіти собою, але з поблиску його очей і посмикування сухих рук я зрозумів, що він поділяє хвилювання свого молодого колеги.
— Я бачу, містере Холмсе, ви хочете про щось нас повідомити?
— Поки що тільки про негативне,— відповів мій друг.— Я навів довідки скрізь, де міг би бути документ, і переконався: ніякої небезпеки не відчувається.
— Але цього не досить, містере Холмсе. Ми не можемо постійно жити на такому вулкані. Нам треба мати щось певне.
— Я не втрачаю надії знайти лист. Ось чому я тут. Що більше я думаю про цю справу, то більше переконуюсь: лист ніколи не покидав цього будинку.
— Містере Холмсе!
— Якби покинув, то його вже було б опубліковано..
— Але який же сенс у тому, що хтось узяв його й тримає в себе?
— Я не впевнений, що хтось його взяв.
— Тоді як же він міг зникнути з дипкур'єрської валізи?
— Я не впевнений, що він зник з дипкур'єрської валізи.
— Містере Холмсе, зараз дуже неслушний час для жартів. Запевняю вас, у валізі його немає.
— А ви шукали його після вівторка?
— Ні. В цьому не було необхідності.
— Ви могли й не помітити його.
— Та ну, це неможливо.
— Але й у цьому я не впевнений. Бо знаю, що такі речі трапляються. І припускаю, що там були й інші папери. Лист міг загубитись поміж них.
— Він лежав нагорі.
— Хто-небудь міг струснути валізу, й лист пересунувся в інше місце.
— Ні, ні, я виймав усе.
— Але ж, Хоупе, це, звичайно, легко перевірити,— зауважив прем'єр.— Нехай дипкур'єрську валізу принесуть сюди.
Міністр у європейських справах подзвонив.
— Джекобсе, принесіть мою дипкур'єрську валізу. Ми безглуздо марнуємо час, проте якщо це задовольнить вас, зробимо, як ви кажете. Дякую, Джекобсе, поставте її сюди. Ключ у мене завжди на годинниковому ланцюжку. Ось усі папери, ви бачите. Лист від лорда Мерроу, повідомлення сера Чарльза Харді, меморандум з Белграда, записка про російсько-німецькі хлібні податки, лист з Мадріда, записка лорда Флауер-оа... Боже милий! Лорде Беллінджере! Лорде Бел-лінджере!
Прем'єр вихопив голубий конверт у нього з рук.
— Так, це він... і нерозкритий. Хоупе, вітаю вас!
— Дякую вам! Дякую вам! Який тягар впав з мого серця! Але це незбагненно... неможливо. Містере Холм-се, ви чаклун, чарівник! З чого ви здогадались, що лист тут?
— З того, що мені стало відомо: більше ніде його немає.
— Не можу повірити своїм очам! — Він кинувся до дверей.— Де моя дружина? Я повинен сказати їй, що все гаразд. Хільдо! Хільдо! — почули ми на сходах його голос.
Прем'єр, примружившись, подивився на Холмса.
— Ну, ну, сер,— мовив він.— Тут не все зрозуміло. Як лист опинився у валізі?
Холмс, посміхаючись, відвернувся, щоб уникнути гострого й проникливого погляду.
— У нас також є свої дипломатичні таємниці,— відказав він і, взявши капелюх, попрямував до дверей.