Друг у біді

Сторінка 2 з 2

Вільям Сомерсет Моем

Бартон добродушно захихотів.

— Я бачив, як легко він розлучався з кругленькими сумами, граючи в бридж.

Він потер сухорлявою рукою своє виголене підборіддя; сині жили виступали у нього на руці, і рука, здавалося, була майже прозора.

— Гадаю, що через це, а також тому, що ми були тезки, він наважився звернутися саме до мене, коли залишився без грошей. Одного дня він відшукав мене у моїй конторі і запитав про роботу. Це мене неабияк здивувало. Він сказав, що гроші з дому більше не надходять, і він хотів би найнятися на роботу. Я запитав, скільки йому років.

— Тридцять п'ять,— була відповідь.

— А що ви робили дотепер? — питав я далі.

— Так, нічого особливого,— відповів він.

Я мимоволі засміявся.

— Перепрошую, але зараз я вам нічим не можу допомогти. Приходьте за тридцять п'ять років знову, і тоді ми побачимо.

Він не поворухнувся. Обличчя йому сполотніло. Якусь мить він стояв мовчки, а відтак промимрив, що останнім часом йому страшенно не щастить у картах. Він облишив бридж, вирішив спробувати щастя в покер, але дарма. І ось він сухий. Жодного пенні в кишені. Все майно закладено. Платити за готель ні з чого. Кредитів йому не дають. Жити нема за що. Коли не знайдеться якоїсь роботи, йому залишиться накласти на себе руки.

Я оглянув його. Він був виснажений до краю. Пиячив останнім часом, либонь, більше, як звичайно, і виглядав на всі п'ятдесят. Жінки б не упадали за ним, якби могли його бачити під ту пору.

— Чи можете ви ще щось робити, окрім як грати в карти? — запитав я.

— Можу плавати,— відповів він.

— Плавати?..

Більш недоречної відповіді годі було й придумати.

— Я плавав за свій університет.

Я зрозумів, що він має на увазі. Я знав чимало молодиків, які тішилися спортивною славою і вряди-годи повертали ту славу собі на користь.

— З мене теж замолоду був неабиякий плавець,— сказав я.

Нараз у мене промайнула думка.

Перервавши свою розповідь, Бартон звернувся до мене:

— Ви знаєте Кобе? — запитав він.

— Ні,— відповів я,— раз, правда, мені довелося заночувати там проїздом.

— Тоді ви не знаєте клубу Шіоя. Замолоду я плавцем добирався звідти повз маяк аж до затоки Тарумі. Це близько трьох миль, і подолати їх досить важко, бо біля маяка сильна течія. — Я розповів все це своєму тезці і пообіцяв, що, коли він здолає ту відстань, я дам йому роботу. Така пропозиція його неабияк здивувала. — Але ж ви кажете, що добре плаваєте,— продовжував я.

— Я зараз... У поганому стані,— сказав він.

Я промовчав і знизав плечима. Якусь мить він дивився на мене, а відтак хитнув головою на знак згоди.

— Добре. Коли ви хочете, щоб я проплив?

Я поглянув на годинника. Було по десятій.

— Це забере у вас близько години з чвертю. Я приїду автом до затоки о пів на першу і зустріну вас. Потім поїдемо назад до клубу, ви переодягнетесь, а тоді ми разом пообідаємо.

— Гаразд,— промовив він.

Ми потисли один одному руки. Я побажав йому успіху, і він пішов. Того ранку я мав дуже багато роботи і ледве встиг прибути до затоки Тарумі о пів на першу. Але можна було не поспішати: він не приплив.

— Мабуть, злякався в останню мить,— сказав я.

— Ні, не злякався. Він почав пливти, як і було домовлено. Але ж пиття і гулянка підірвали йому здоров'я, і він не міг побороти течії навкруги маяка. Тіло знайшли лише через три дні.

Якийсь час я не міг вимовити й слова. Мені перехопило дух. Через хвилю я спромігся запитати:

— Ставлячи йому таку умову щодо роботи, чи знали ви, що він утопиться?

Він засміявся тихо і лагідно, дивлячись на мене своїми добрими відвертими блакитними очима. Відтак почухав рукою підборіддя.

— Бачите, у моїй конторі не було вільного місця під ту пору.