З двору вам видно високу стіну загорожі, яка заставлена стосами (тут кажуть — шурками) дров. А далі визирають темні верхи міцних дерев’яних хат, за хатами — ліс, глуха білоруська пуща, над якою то тут, то там світиться небо від газових факелів. Мені сказали: то нафта, горить у лісі газ над новими свердловинами; вигорить метан із верхнього горизонту, тоді добувають нафту… Тривожне і якесь неземне видовище: ніч, графітно-темна смужка соснового бору, і над лісом — космічні стовпи газових факелів. Коли я їхав сюди, в село Кривичі, до батькових родичів, на всій залізничній лінії від Рєчиці й до Гомеля поспішливо мчали нафтовози — нескінченні ешелони мазутно-чорних цистерн. Чи гадалося колись батькові, що тут приховано, під цими бездонними драгвами? Полісся, гниле правічне болото, зелені мохи, грибна тиша галявин, і раптом — нафта! Чорне золото глибин! Рвонулись до неї — крізь ліс і трясовини — лінії електропередач. Пролягли — по колодах, піску, щебінці — автодороги. Як океанські судна, врізалися в соснові бори білі високі корпуси гуртожитків, їдалень, гастрономів. На "Жигулях", мотоциклах, велосипедах їдуть щоранку з ближніх і далеких сіл (туди ж, до нафти) молоді, веселі, по-теперішньому патлаті поліщуки, оглушуючи тихі околиці транзисторною музикою… Зовсім інше Полісся, не те, яким воно жило в спогадах і розповідях мого батька. У Кривичах він народився, тут скуштував землекопського та лісорубського хліба, і Полісся зринало в його спогадах, як полотняна, грибна, березово-біла ідилія.
…А тепер я чую крізь ніч, як гудуть і гудуть мотори, з усіх боків підступаючи до болотних прірв…
Надивившись на високі заграви у небі, я повертаю до порога і раптом — у відблисках тих же нафтових факелів— бачу куток старого поліського села. Воно стоїть принишкле, ніби прислухається до лісової тиші. Тес на хатах почорнів, і вся вулиця зливається в темряві з хвойником, з горбами сірого піску. Багато між дворами пустирів, від них віє холодом і пустельністю. Колись на тих місцях стояли добротні зруби, змело їх полум’ям війни. Де-не-де туляться маленькі, просто мініатюрні грибки-комірчини, тут їх називають хатульками. Вікна в хатульках не світяться, двері глухо зачинені. Стежки в дворі нема, трава нетоптана, зелена берізка в’ється по самих стінах. Це теж пам’ять війни. У деяких з них доживають віку старі, самотні жінки — партизанські вдови.
Удень я проходив Моховою вулицею і бачив: під своїм "грибком" стояла жінка в чорному, згорблена й зсушена роками, кістляве тіло її полоскав вітер. Здавалось, вона зсохлася в скорботі, день і ніч стоїть тут серед запустілого двору, лице в неї вмерло, і тільки очі когось ждуть. Очі старої хворої жінки найбільше мене вразили: з них текли сльози, і крізь сльози, не витираючи їх, з якимось моторошним напруженням стара білоруска дивилась на ліс. "Там у неї згоріли діти й чоловік", — сказав мені Саша Козур, коли ми проходили мимо. Я побачив: у її набряклих бездонно скорботних очах і досі щось горіло. Мабуть, оті воєнні пожежі.
…Фашисти тричі палили Кривичі, потім добивали жінок ї дітей у землянках, у ямах. І зараз у пам’яті людей, у їхніх душах і свідомості страшно все переплелося, минуле й сьогоднішнє, яскраві факели над пущею і зовсім інші загрависька.
II
Мене будять рано і кличуть до столу. Вмиваюся, зиркаю оком по хаті, роздивляюсь, як живуть Козури. Нічого, добре живуть.
Оселя у них типово поліщуцька. Зрублена вона з колод. У сінях ви бачите ці міцні, підігнані один до одного соснові кругляки; вони законопачені тільки ватою й клоччям, зверху нічим не зарихтовані. А в двох кімнатах стіни обклеєні шпалерами, підлога надзеркалена до блиску гарною густо-червоною фарбою. Це вам не курна поліська хата, це весела й чиста світлиця, не гірша київської. Ще я помітив; груба й плита у них побілені, як і в нас на Україні, але Козури зробили хитріше: поверх білої глини взяли й пройшлися білилами, розведеними на оліфі. Дуже зручна новинка: глина не береться, не мажеться, і стіни сяють на сонці, як полаковані. (Думаю: може, написати матері в село на Кіровоградщину, хай і вона так зробить, щоб не витиралися стіни?)
Шура сидить у тому білому сяєві, нашвидкоруч підснідує і каже мені:
— Сьогодні в школі у нас великий день. Останній дзвоник. Молодші класи відпускаємо на літню пашу, хай гуляють. Збирайся, підемо. Тобі цікаво буде глянути.
Хоча Шура — мій двоюрідний брат (по батьковій лінії), я не можу його назвати Шурою, не повертається язик. Він директор школи, а мені чомусь з дитинства вклалося в голову, що вчитель, тим паче директор, і народжується ніяким не Шурою, а вже готовим Олександром Івановичем. А потім, він усе-таки старший за мене, пройшов з автоматом війну. З партизанських років, я бачу, у нього пам’ятна мітка: їсть і підтримує праву руку під лікоть — прострелена в нього рука. Отож я збиваюсь: то назву його Шурою, то тут же хутенько Олександром Івановичем… Він дуже схожий на мого батька: високий білолобий поліщук, лице велике, світле, трохи продовгувате, очі сірі й спокійні і така ж спокійна добра вдача. Може, те, що він схожий на батька, теж примушує мене триматися на делікатній дистанції.
Ми збираємось і йдемо до школи. А вона зовсім близько. Кінчається маленький директорів город, за ним одразу — шкільне подвір’я. (Селяни тут називають свої городи планами або картами. Земля у них піщана, скупа, без добрив зовсім не родить, тим-то городи в селі невеликі, дбайливо доглянуті; вони справді лежать рівними картами між сусідніми провулками, наче хтось їх розграфив під лінійку. "На моїм плані, — каже вранці сусід, — вельми добре бульба викльовується"), Шура, себто Олександр Іванович, веде мене спочатку не в класи, а в шкільний сад. Можна зрозуміти людину: на Поліссі фруктовий сад — дивина. Тільки зараз я помітив: село обступає густий сосновий ліс, а самі Кривичі голі, без дерев. Бо під ногами товща піску і торф, яблуні й вишні одвіку сюди не заходили. Зате в шкільному саду, на радість дітям, ростуть і яблуні, і вишні, і груші. З вікон школи видно, як гарно цвітуть зараз молоді деревця і як заповзято трудяться над білим цвітом бджоли. Директор веде мене стежкою, розказує, де він дістав молоді саджанці (їздив на Україну, до друга-ботаніка в Чернігів), і як вони гуртом, класами, копали ями, завозили перегній, а потім… Тут директор кивком голови показав на колодязь у саду (самі викопали!) і на групу дівчаток, які відрами тягали воду й поливали деревця. "Наші чергові, юннати!" — задоволено мовив Козур. У білих фартушках, малі поливальниці теж скидалися на бджілок, що заклопотано снували серед білого весняного цвіту.