Мирон з Євою випили ще, міцніше притислися плечима і згадали, як вони познайомились. А було те, виявляється, на кар’єрі, влітку, і Мирон крикнув Єві: "Тікай!", а потім вибух, загупало каміння, і він тілом прикрив перелякану на смерть дівчину. Вони згадали і, глянувши одне на одного, чогось знітились, почервоніли, а Сашко подивився на них, потім на лобатого парубка, що висів під рушником на стіні, й подумав: вони ще молоді — обоє…
Батькові стало жарко, він розстебнув комірець, і долонею, по-мужицькому, витер піт з широкого білого чола й з білих залисин (а всі Кубенки рано лисіли). Його обвітрене лице — навіть поголене, воно було рудувате від густої упертої щетини — набрало поважного вигляду. Кубенко хотів щось сказати і сказати, мабуть, серйозно, але його несподівано перебили.
Прочинилися двері. Завіси проспівали тихо й протяжно. Всі за столом повернулись. У хату просунулась… кругла рожева фізіономія. Очі в Єви розширились, вона сполотніла і так, похоловши, застигла.
— О! — вимовила вона, захлинаючись. — О!.. Це ти?..
— Та я ж! — весело сказав Гриня-приймак. — Я, матері вашій ковінька! Без мене п’єте?
Гриня ступив до столу, витяг з-за пазухи пляшку (ту ж зелену, петрівську) і вдарив денцем по столу. Це в нього вийшло здорово, по-парубоцькому.
— Чого це ви в чорта-біса-матері од людей ховаєтесь? — І Гриня сказав, що йшов повз хату, аж вогник у вікні, ну, значить, гості й добра чарка, то хіба міг проминути?
— Грицан, друже! — гуркнув стільцем Мирон, підхопився, розцілував Гриню в чисту й ніжну лисину. — Молодчага ти! Добре, що заглянув. Завтра, розумієш, їду, нікого й не побачив із своїх.
І вони вмостились за стіл, і запала терпка тиша, яка буває перед чаркою, а може, трохи й довша. Мирон розливав у стакани розведений спирт, а Гриня тим часом устиг перезирнутись із своєю "родиною". Теплим оком (бо вже, видно, десь підчепив сто грамів) він лупнув на Миронів портрет, загледів рушник і зробив здивовану міну (ого, мовляв, що я бачу!), перевів погляд на Єву і явно смакував, насолоджувався з того, як вона знітилась, не знала, куди приткнути руки. Гриня вдоволено прокашлявся і далі повів оком на Сашка. І тут — носом крутнув, наче обпікся. Бо хлопець, заціпенівши, так хижо й так напружено дивився на нього з-під брів, що Грині здалося: зараз кинеться з ножем…
На мить Гриня збився з добродушного ладу, та коли Мирон підніс йому повний стакан спирту, він аж застукав по столу куксою, як по барабані. З чаркою в руці Гриня знов осідлав свого коника і проголосив тост за дружбу й за перемогу і сказав, що ви, солдати, воювали на фронті, а ми, безбілетники, робили своє нужне діло в тилу; і нам всяко бувало, жили на глевтяках, а проте помагали і вдовам, і дітям, і немощним; от і він, Грицан Петрович, не забував Миронову сім’ю, дивись та й навідувався, та й підсобляв як міг, останнім ділився — то картопляника принесе, то дровець, то жменю зерна.
— Правда ж, Єво? — і Гриня повернув до Єви своє кругле безброве лице, і було воно таке чесне й відверте, а очі дивилися так прямо й упевнено, що Єва отерпла, потупилась і машинально підтвердила:
— Правда…
Сашкові пересмикнуло рот, він крикнув зблідлим лицем до матері й до приймака: "Ви що?!. Батькові?!. Хоч мовчіть же!"
Це був крик душі, проте його, здається, почули, бо раптом усі вмовкли, і тепер надовго.
Холола в сковорідці на сухарики висмажена риба, неприродньо синьо й тихо світила спиртівка — без кіптяви й без потріскування.
— Та що ви? — сказав Мирон. — Сидите, наче той…
Він глянув на Єву, на Гриню, притих, сині очі його застигли, побіліли, і якась тривожна думка пробігла по його обличчю. Витер піт з чола і вже буденним голосом промовив:
— Давайте вип’ємо…
Після нової чарки Гриня пожвавішав, скинув піджак, розставив лікті на столі й поринув у спогади; очі в нього заграли фіолетовим блиском, він зараз скидався на того віртуоза-барабанщика, який от-от грюкне колотушкою і вигукне: "Гей-га, риба з м’ясом, ходи, кума, викрутасом!.." Лисина в Грині парко горіла, а він гудів на всю хату, згадував, як вони з Мироном дружили й бігали до одних дівчат і як була на Кущівці одна (тут Гриня смачно цмокнув і захихикав, а Мирон почервонів до вух), була там одна… Дусечка, ну така ж рибонька, тільки Мирон дурний, не хотів, одвертався…
Єва, стиснувши холодні губи, насторожено слухала ту п’яну балаканину, та коли Гриня доплівся до німців, до того, що йому "положена медаль", зразу підвелась:
— О, вже нерано. — І пошарпала Гриню за плече. — Чуєте? Нерано вже, — вона зверталась до Гриніна "ви". — Мирону вдосвіта їхати…
Гриня непорозуміло втупився в Єву. Покліпав безбровими очима і сказав, погрозливо розтягуючи слова:
— Ти що, проганяєш мене? Стой!.. Та ти знаєш…
— Ради бога. Чоловікові треба рано їхать.
І, не кажучи більше ні слова, Єва хутко й вправно одягла п’яненького Гриню (відчувалася звичка), поставила його на ноги й попхала до дверей.
Мирон сидів і зніяковіло усміхався (але, видно, схвалював жінку). Лице в нього розм’якло й стало блаженно-добрим.
— Мироне!.. Постой! В чом дєло! — зашаркав Гриня ногами. — Минутку! Серйозний разговор буде…
— Завтра, — сказала Єва.
Хтозна, де взялись рішучість і сила в її маленьких синіх руках. Тими руками вона вчепилася Грині в комір, вивела його в сіни, потім лагідно, але настирливо штовхнула надвір. І зачинила двері на засув.
"Давно б так!" — подумав Сашко, вражений тим несподіваним, що відкрилось йому в характері матері. Не така, виявляється, вона безвольна, коли треба рятувати щось дороге для неї. "Давно б так!" — подумав Сашко.
Коли мати повернулась до столу, батько все ще сидів, посміхаючись, але посмішка у нього була холодно-замислена. Та й розмова чомусь пригасла, не клеїлась. Відчувалася втома, якийсь холодок, якась вимушеність — усе те, що назбиралося за війну і зараз стояло між ними. Це гнітило Сашка, він сидів і чекав: от-от повернеться той затишок, тепло й спокій, що обгорнули його, коли сідали вечеряти. Але ні, те не поверталося. Мовчанка затягувалась, ставала зловіщою, і мати сказала:
— Пізно. Давайте спать.
Вони разом полегшено зітхнули й встали з-за столу.