Він сів на сніг. Кругом було тихо, мутно, якісь розмиті пасма чи тіні майже непомітно спливали вгору й пропливали над полем. Скільки він сьогодні розваляв мурашників, подумав Сашко. Вдень падав мокрий сніг, на старому настові він тримався, а на плішинах та голих грудках розтавав, і мурашники в степу дуже скидалися на мишачі схови, вони чорними купками витикалися з-під снігу. Сашко чимало розгріб таких купок, потім придивився, що мурашники темні, більше схожі на кротовища, а мишачі схови — світліші. Це, мабуть, тому, що миші роблять свої зимівники з полови, соломи, гнійку. Носять і листя, й стебло, все це перетирають на січку, на дрібне порохно, і в щільно спресованій купі ховають на зиму свої запаси. Насподі в зотлілій полові часом можна знайти і якесь зерно — пусте, пріле, однак зерно. Його й провіяти не можна — летить за вітром. Так, з гнійком і цвіллю, Сашко й кидав його в торбу. Миші пищать, гризуться, метушаться, коли вигрібаєш запаси й викидаєш на сніг встелені пухом гнізда. Ясне діло: грабіж. Німці вичистили все у людей. Сашкові доводиться чистити мишачі нори. Тут нічого не вдієш — війна.
Сидячи на снігу, коло мурашника, хлопець подумав, що треба було б загорнути купу: подохне вся комашня. І він ворухнув плечем (а може, тільки хотів ворухнути), але тіло було холодне, важке й байдуже. "Зер гут, — сказав собі Сашко. — Он людей, і то не закопують. Так і лежать мертві на морозі".
Ще трохи посидів.
Підхопився стривожений і наче тільки зараз помітив, що вже геть споночіло. Темрява лежала над полем двома шарами: вгорі було синьо й чорно, а внизу, над снігами, трохи світліше, і коли пригнутися, то на білій рівнині де-не-де можна побачити темні заячі кубла під кураєм або химерні фігурки — стовпчики землі, обліплені снігом. Та й угорі темрява стелилася тонкою поволокою, крізь неї проступало холодне, в легкій паморозі небо, і десь високо зблискували одна чи дві зірки. Значить, погода прояснюється й буде мороз.
Справді, мороз припікав. Коли Сашко звівся й пішов, під ним захрумтів пришерхлий сніг. Крижана кірка була ще, мабуть, тоненька, вона кришилась і осипалася, видзвонюючи скляним дзвоном. Тиша, тільки похрускує сніг… Та Сашко не прислухався до скрипу; валянки вдень промокли, тепер залубеніли, і йому крутило ноги в усіх кісточках. Він подумав: якби скоріше дотягтись додому.
Сонна пам’ять на мить оживала, і тоді він бачив лежак, подушку, старе пальто, яким накривається з головою; а ще сірів йому на стіні батьків портрет і лобатий чоловік у вишиваній сорочці хмурився і питав:
"Трудно, Сашко?"
"Авжеж… мороз".
"Ну, нічого. Кріпись".
Щоб наддати ходи, Сашко поправив на плечі шлейку торби і ще раз помацав свій добуток: торба була майже порожня; легка й сплющена, вона старцювато висіла за спиною, і в ній, здавалося, нічого не було — хіба що трохи гнійку з мишачим послідом — ото й усе, що назбирав за сьогодні. "Скоро миші і нас пожеруть", — подумав хлопець. Йому стало жаль себе: так попомучився, поки вкрав у німців торбу, а тепер хоч викинь її. А торба добра — це тобі не якась мішковина, а кавалерійське відро, парусинове, строчене, з пругкою шлейкою. Сашко нагледів цю штуку в задку німецького фургона; фургон стояв перед їхньою хатою, на видноті — високий, міцний, окований залізом, і хлопець довго мулявся й крутився коло нього, аж поки не обдурив німця і не добув собі торбу. І от — порожня.
Він ступав сонно і не одразу відчув, що праву щоку йому приморозило. Став, потер її долонею, покривився: шкіра була суха й боліла. Дивно: наче й вітру не було, а звідкись таки повівало, і в рукава заповзали холодні змійки, обполіскуючи холодом спину. Сашко пересмикнув тілом, зганяючи дрож, і подався швидше.
Хоч попереду було темно й глухо, але Сашко знав, точніше, здогадувався, що там, за неясною імлистою смугою, почнеться схил; стара неорана стерня закінчиться, і буде толока, а далі тьмяно засіріють голі неприкаяні сади і вже за ними — вулиця.
І справді, ступати стало легше, земля пішла вниз, похило, і небо просвітліло — навіть заблищав, зацукрився сніг від непевного холодного світла. Мабуть, показався місяць. Сашко задер голову і побачив над собою тонкий ківшик місяця. На нього весь час напливали рідкі волоконця хмар. Здавалось, і темрява, і саме небо піднялися вгору, в степу попросторішало, а на снігу крапками й плутаними лініями позначились заячі сліди. Сашко знав, що ці сліди, як би не петляли, все одно ведуть до села, до садків, і він вибрав заячу стежку, добре втоптану, і пішов по ній.
Ще тільки підступився до городів, як зразу вловив: пахне житлом. Різко пахне старою перегорілою сажею (видно, хтось і в цю пізню годину затопив), пахне хлівами, попелищами, карбідом (це в Шавлюги, у нього німецька лампа, карбідна). Але ні руху, ні світла, ні звуку. Тиша, мороз, якісь невиразні тіні й горби, все, як у степу.
Сашко забрів у сухі бур’яни, на грудкастий схил — починались городи — і трохи нижче загледів чорне галуззя вишневого саду. Упізнав: це садиба Лавра, дядька на костурі, їхнього сусіда. Садок у Лавра не загороджений, і сюди гуртами забігають зайці. Сашко пригнувся, помацав очима в саду: там, здається, щось ворушилося. "Свисну", — подумав він і вдихнув побільше повітря, щоб свиснути, але губи стали мов дерев’яні, — не стулювались. Тоді він ляснув заледенілими рукавами по стегнах, і звук пролунав теж дерев’яний. Між стовбурами щось майнуло, проскочило, і двоє чи троє зайців, прищуливши вуха, шмигнули майже під ногами.
І Сашка потягло в садок: зайду.
Старі, сучкуваті вишні здіймали в небо чорне, немов обгоріле, гілля; воно чітко вимальовувалося на тлі білуватого неба, і в гілках висів, заплутавшись, тоненький ковшик місяця.
Сашко обійшов крайню вишню, яку добре знав, — не раз лазив на неї. Сніг круг дерева витоптали зайці, а стовбур, колись вишнево-темний, з потрісканими пасами кори, зараз був білий-білий, як кістка, обгризений до самої деревини. Поруч росло молоде пагіння вишняка — воно теж, обгризене, стирчало в снігу білим пруттям. "І в зайців голод", — подумав Сашко.
Втім, не це його турбувало.
Він стояв між деревами, і його дратував запах вишневого клею. Отой світлий, круглий, янтарно-прозорий наріст клею, від якого злипається в роті. Він дратував хлопця, подражнював своїм липучо-киселевим смаком.