Ротний спав у наметі, спокійний за себе й дружину, за майбутню долю обох. Все найтяжче — позаду. Мов літні швидкоминучі зливи, схлипнули, одійшли в минуле перші несмілі бої з відступами й переходами; революційний полк вибуяв, на поразках вигострив силу і класову злість. Після поповнення (а йому придали дві батареї гармат і броньовик "Смерть капіталу!") полк окопався за Валуйками, вріс у землю намертво і, як сказав Мамай, нині, у переломний момент боротьби, він готовий витримати будь-який нагніт золотопогонних денікінських орд. Словом, живе й мужніє пролетарський полк, і ротний у своєму полку, і поруч Килина. Вона тут, чорнява уперта блукачка, його друге єство, його недремна совість. Вона стереже його сон. Коли теплі дівочі пальці легенько торкаються чоловікових губ, він усміхнено мружиться, бере її у дрімотний затишок, горне до себе, як хмарину, як лопотіння вітру, і швидка течія несе їх все далі й далі за журавлиними ключами.
Сновидіння й дійсність химерно спліталися. Ніби за глухою стіною враз басовито зашуміла ріка. Десь поза наметом прогупали стомлені коні, забігали солдати, загукали: "Братва! Наших привезли!" Мабуть, стовпились бійці, з гамору й метушні виривались збуджені голоси, хтось когось духопелив чи боров, довкола сміялися, весело під’юджували: "Так його, так!.. на лопатки!" — "Пустіть, чорти, задушите!" В таборі запахло кінським потом, зопрілою повстю, цей запах довго ще стояв у повітрі, а гам і людські голоси віднесла кудись течія, і ротний проспав найцікавіше — зустріч полонених. Тих, що пройшли з ним стонадцять кругів денікінського пекла і чекали в підвалі генеральського присуду.
Ротний відсипався, але поволі заповзав у душу неспокій. Здавалось, ніби крізь теплу стоячу воду хтось позирає на нього напруженим зором. Невідома сила підняла його з сонної глибини, виштовхнула на поверхню — і ротний прокинувся. Де він, що з ним — одразу не втямив. Змахнув туманець з очей, прокліпав: над лежаком гойдались дві сонячні плями. Обличчя. Знайомі обличчя. Ось Килина, мале засмагле циганча, на вустах — стриманий усміх: "Дивись, кого привела!" Кого? Невже Гарбу? Щоб я скис, то його верблюжа головешка, його побитий антрацитом лик, його підсмалені острішки брів!
— Гарба, це ти?
— Та вроді що я.
— З того світу повернувся?
— Як бачиш. Підвела комплекція — не проліз у райські врата.
— А наші? А решта підвальників як?
— Так що вважай, що тут. Тринадцять душ, якраз чортова дюжина, одним махом прилетіли в полк, допіру спішились, ще й пісок на зубах скрипить.
— Тринадцять? Значить, не всі?
— Так що не всі. Хведір (помниш? — отой кислодухий) як вискочив з підвалу, то шаснув за котли, думав, що сховається, там його ударники й добили. А Кіндрат, з бувших табунщиків, та ще Йван-рубцюватий, вони бігли за нами, тут тобі ніч, перестрілка, білі чи наші на бігу й поклали…
— Ну кажи, викладай, Гарбо, як воно було? — ротний звівся на лікті, забинтована голова його, ніби пов’язана чалмою, білим сугірком виднілась на темному фоні брезенту; він нетерпляче заглядав у довгасте, чавунно-сіре лице шахтаря, на якому не було ні подиву, ні хвилювання — лиш спокій та кремінна міць.
— А що тут казать? — Гарба двинув кряжистим корпусом, під ним рохнули нари. — Було як було. В саме тім’я довбонули Денікіна. Там же вузол, їхня ставка і вся суча канцелярія, а що того офіцерства — як черви в гною. Бо, кажу, позиція надьожна: тил, сидять на рейках, п’ють та барахольствують. Для годиться виставляють одиночні караули. Це нам треба знати: по тилах бити зручніше. Така, брат, паніка, що свій свого душить, аж тріщить. Ну, значить, наші (на світанку, коли й птиця спить) як гахнули! Кулеметним вогнем одрубали вокзал від котельні, щоб не було підходу; одні січуть по вікнах, інші бігом у підвал, де з нас галушки варили; зняли охорону, висадили двері з м’ясом і: "На волю, братва!" Ми сипонули в двір, хто в чому був — босі й напівголі, а воно темно, чорно, як у глухому забої. Картина, скажу, біблейська: ніч, осіннє болото, тьма — як смола, і стрибають у тьмі адамові діти. Вокзал двигтить, з вікон так і блискає — по нас, голяках, лушпарять. І здорово лушпарять, наче горохом: "Та-та-та!.." Ми, значить, перебіжками, пригинці, по калюжах та до скверу. А там на коні — прощавай, кума! Тільки вітер завив у вухах… Вже в степу я додивився, що отець Сіроштан (він сукупно з добровольцями учиняв наліт на станцію) прихопив з собою ще й язика. Ти його знаєш: того конвоїра, що взивав тебе землячком.
— Чмиря?
— Чиря, чи Чмура, не скажу. Плюгавенький такий, з жовтими заїдами.
— Він. Землячок-перевертень. Це добре, що привезли сюди денікінську вошу. Добре! У мене з Чмирями давні рахунки. Буде, як сам Оникій повторював, дуже милая бесіда…
Багряне з крепом
Молодість швидко лікує рани. Вже за два дні ротний піднімався, а через тиждень ходив між окопами, приймав необтяжливе ротне господарство.
Хмарним клубоччям насувався жовтень. Випадав то холодний дощ, то мокрий сніг, земля розкисла і більше не вбирала вологу — в траншеях по коліна стояла густа, мов кисіль, вода, бійці не встигали сушити своє манаття і, щоб зігріти душу, в Христа-бога лаяли небесну канцелярію:
"Контра, видать, на верхотурі засіла. Бач, ллє і ллє, як з відра, вимокли так, хоч вірьовку сукай". — "А чого, зсукаємо! — відказували інші. — Вірьовка знадобиться… для пса Денікіна".
Ротний ходив з траншеї в траншею, прислухався до розмов і не пізнавав свій полк. Недарма кажуть: біда навчить, як коржі з маком їсти. На свої очі пересвідчувався ротний, що озброєне робітництво й селянство ціною жертв та поразок набувало військової мудрості. Найперше, що вразило його, це продуманий вибір позиції. Полк зайняв оборону над крутим берегом Осколу, на високих горбах, які, висловлюючись мовою бойового статуту, панували над усією довколишньою місцевістю. Річка була не глибока, але багниста, правий берег відлогий, рівнинний, з багатьма затоками й мочарами; форсувати Оскіл можна було тільки пішим строєм, по грузькому болоту, під шквальним вогнем стрілецьких рот. Кілька разів денікінці намагалися обійти полк з лівого й правого флангів, але там підковою замикали укріплену зону перший та третій батальйони, які щоразу вогнем та багнетними контратаками відкидали біляків за річку. А тил червоного полку надійно прикривав густий Валуйський ліс, де в куренях та землянках розміщались обозники з усім підсобним хазяйством — кухнею, каптьоркою, конюшенним двором.