І як він, скажи, розкусив, що Санько поженеться за "сметанкою"? Йому ж самому примарилось: ось вона, майнула перед ним вогниста грива удачі… Хапай! І він ухопився.
За місяць Санько вивчив назубок лісомірну грамоту. Міг без клопоту, на око чи метровкою, виміряти площу, визначити приблизну кількість дерев, їхню кубатуру. Був у нього й свій секрет. "Ану, — скаже Ксаверій, — вгадай, яка висота цієї вільхи?" Санько, переможно усміхаючись, стає спиною впритул до вільшини і: "Раз, два, три…" — йде своїм натренованим кроком, йде, низько пригнувшись, аж поки між колінами не побачить вершечок дерева. "Двадцять три сажні!" — гукає. Можеш не сумніватися: точно!
Було, що в обід збирались до гурту лісоруби, підрядчики, а то й купці з сусідніх ділянок. Сідали до вогню, попихкували люльками. І тоді Санько потішав їх хитромудрими задачками. Скаже загадати будь яке число, про себе перемножити й поділити його, додати й відняти, і, після того як гущу перебовтано, ловко відгадував — сто п’ять задумано! Або — триста сім! Спритні купчики, що на процентах з’їли не одну собаку, апетитно цмокали: голова! Молоде-зелене, а мізками крутить дай боже!
Отак і сидів Санько, оточений сіряками й кожухами, вуглиною черкав на плескатому пні, коли враз: "Бобринський, Бобринський…" — забігали очі, заворушились кожухи.
Санько глип: хм, якийсь панок.
Той стояв за людом, за кожушаними спинами, стояв і дивився на нього. Мабуть, давно підійшов і мовчки стежив, як чаклує Санько над цифрами. Вони зглянулись, хлопець зніяковів, а Бобринський привітно усміхнувся, це був привітний панок, чистенький, дорідний, у сірій смушевій шапці, у кофейному піджаку з широким смушевим коміром. Він дружньо усміхнувся Санькові, навіть здалось — підморгнув отецьким оком: "Браво, синок!" — і підсів до гурту. Попитав про те-се, про вивозку лісу, про заготівлю шпал, зауважив, чи не багато відходів лишається, та й попрощався. А прощаючись, мовив Санькові, вже строгіше:
— Зайдіть до мене в контору. — Так і сказав: "Зайдіть". — Сьогодні ж…
То пам’ятний вечір. Вони були вдвох за столом (ні, уявіть собі: він, Санько, — і з ким? — з Бобринським!), перед ними горіла настільна лампа, синій абажур і синій присмерк у вітальні, муркотів самовар, від розжарених вуглин, від самовара падав червоний відблиск на обличчя Бобринського, і воно було червоне, розімліле, з краплинами червоного поту; масивна голова, стрижена, з баранцями-кучериками, і м’яке жіноче обличчя, вишневий піт на лобі, на пухлих, трохи обвислих щоках. Бобринський шаманствував за чаєм, пив, і вдоволено жмурив підпухлі очі — красиві очі, темно-карі, з темною глибінню. Стефа вже переодягла Санька; смугастий костюм був на нього просторий, та все ж давив під пахвами, і Санько щулився, дідько його знає, чи вдався такий дикуватий, сидиш у гостях, немов у жалючій кропиві. Він боявся ворухнути пальцем, боявся щось зачепити й перекинути, скрадливо підглядав, як п’є Бобринський, а тоді й сам обережно сьорбнув пашистий окріп, і губи аж танцювали — пече ж, кляте! А Бобринський чаював розкішно й говорив, говорив, усього й не запам’ятати Санькові. Він і не говорив, а ніби журився, з давнім другом ділив свої клопоти й журботи… Не везе йому, Давидові Бобринському, в житті. І, либонь, тому не везе, що характер дурний, гарячий, відвертий. Без двох днів був би інженер, так треба ж — ляпнув зайве, вигнали з інституту, бо назвав государя "картьожником", що наліво й направо продуває в очко імперію бельгійцям, англійцям, французам, та кому тільки не спускав за борги й ліс, і руду, й вугілля. В той час, коли на Русі є свої ділові розпорядливі люди. Вигнали… і дома гризня з батьками й жінкою. Його благовірна страшенно дріб’язкова й ревнива, як усі безплідні жінки. Він узяв свою долю з родинного капіталу й сюди забрався, в поліську глушінь, щоб розпочати власний промисел. Саме ліс підскочив у ціні, попит величезний. (Хай гість дарує, що вплутали його в такі, напевне, темні й нудотні хащі, але поживеш у болоті, серед вовків, сам здичавієш, радий, пробачте, з поліном говорити, аби тільки слухало). Так от, характер гарячий, думав, з першого ривка потягне промисел, аж не тут було. Все пішло неймовірно туго, все треба починати з нуля — наймати людей, кінний транспорт, насипати дороги, тут же чортове драговиння, закладати власну переробну базу, розпиловочні й диктові цехи, і хіба то цехи — прокляття, кустарщина.
Санько й не помітив, як пройнявся настроєм Бобринського, його невсипущими клопотами, бо таки справді пуща є пуща, не пройдеш, не проїдеш, народ у болоті дикий, навіть пилорами, як лихого, боїться.
Кілька разів виглядала із-за ширми Стефа, зиркала на мужчин якось дивно: одним оком — благально, нетерпляче (на Бобринського), другим оком — роздратовано (на Санька). Але Бобринський, наливаючи собі третю чи п’яту склянку чаю, тільки підходив до суті розмови. Зростав у великій сім’ї, звик, щоб роїлась малеча, сміялись і ревли карапузи. Та, бач, не повезло Бобринському: нема дітей і не буде своїх. А так хочеться… сина, часто ввижається він — славний, серйозний такий, ходить із батьком по лісі, до промислу, придивляється, потім гімназія, інститут, і вже — свій помічник, права рука Бобринського, з головою можна покластися в усіх ділах і думах.
Зітхнув Бобринський, зітхнув і Санько, не важко зрозуміти людину, яка вже в літах — і без коріння, без надійної опори… Він, Бобринський, не раз подумував, чи не взяти собі хлопчака. З простої сім’ї, такого, що не розбещений життям. Бо він швидше, ніж свій, зрозуміє, оцінить добро й ласку, і коли підучити його — буде вірніший за сина, сторицею віддячить за все. Благородство за благородство, або, як казали мудрі, do ut des— даю, щоб і ти мені дав…
Такі були мислі, і тут збіглося: доносять службовці, що в одній артілі з’явився метикований, з личкарів, його самоправно поставили замірщиком. Перша реакція — Бобринський щиро, вибачливо усміхнувся — прогнати в шию. Але стривай… кажуть — самородок. Чи багаті ми самородками, щоб розкидатися? А може, це саме те, що треба? Молодий, не зіпсований, до науки охочий… Словом, хай Санько подумає, і якщо сподобається…