Санько прислухався до себе, але ні тепла, ні поштовхів серця не дочувався, — під вухом хрумтіла подушка, навіть чуб його пахнув милом, і десь, коли б не в спочивальні Бобринського, глухо рипіли мостини. Бобринський… Мабуть, тішиться пан з добрячкою Стефою. Вона в нього — як приручена. Він ще й рота не розкриє — біжить: "Що зволите?.. Ноги помити?" На людях він сторониться Стефи, якщо й позве, то хазяйським тоном, на "ви": "Стефаніє, накрийте на стіл… Що ви принесли? Подайте серветки…" Та це на людях, а ввечері… Недавно Санько йшов повз вікна, зирк… і став. Аж похололо в грудях. Там, у спочивальні, стояла перед дзеркалом Стефа. Вона була не така, як завжди, — селючка з плоским тілом, великим ротом, великим носом на сухому грубоватому обличчі. Ні, вона була інша. У білій сорочці, з білою розпущеною косою, вона стояла білопишна, безсоромна у своїй неприхованій жіночій красі, і круг неї, мов півень, топтався й сокотав куцоногий Бобринський. Казали, сам собі варить юшку… Та ну їх, не про це хотів згадати Санько, — про Горбоконика.
Лісоруби живуть без світла, воно їм ні до чого. Якщо й палять вогонь, то лише для того, щоб утеплити курінь, висушити мокрий просолений одяг. Цих темних ночей, цих тихих розмов допізна Санько ждав, як різдва. Всі лягали покотом, аби тепліше спати, до нього по-братньому тулився Ксаверій — він був іще молодий, не зачерствів, як інші діди-сікачі, — й теплими губами лоскотав Санькові за вухом: "Давай розкажи, брехло, На сон грядущий!" В те "брехло" вкладалась незграбна мужська любов до хлопця, меншого й кволішого, але в чомусь і сильнішого за них, вернидубів… Любили дядьки послухати щось веселеньке, щось таке, що б виганяло дим із душі, бо, казали, від кіптяви й сажі вже чорно в них у печінках. А де ти візьмеш смішного? Ну розказав про діда Мазая — послухали, самі згадали з десяток "заячих" билиць-небилиць. Розказав про попа й слугу Балду — дружно посміялись, звеліли: "Ще раз катай!" — і він катав, як Матюша "гуси", а потім гуртом до кісток пісочили святих блудників, які надяться до чужих молодиць.
Та недовго царював Санько на темних вечірках. То лише Ісус міг явити чудо: однією хлібиною нагодувати тьмущу народу. А Санько пошкрібся — ні крихти за душею. І не тільки смішного німа, й смутне до краплі вицідив. Бурлаків читав, незжату ниву читав, "мужичка-сноготка" — сто разів: "Откуда дровишки? Из лесу, вестимо! Отец, слышишь, рубит, а я отвожу…" Якось поганяв Санько в найглибших закамарках пам’яті, щиро зізнався: "Пусто, братці… нема, і полову витрубив".
Мабуть, Ісус вдавався до чуда, бо не жив неборак поміж лісорубського люду. Лісоруби самі зарятували свого проповідника: зібрали по мідяку й сказали — це на книжки. В лісовій корчмі у єврея Марка продавалося все — від шпильок і дратви до "Чорнокнижія" й картин страшного суду. Там Санько знайшов і для себе поживу — лубки. Це були книжки-гармошки, з міцного картону, заляпані фарбою, вздовж і впоперек помережені повчальними висловами. Санько притьмом кинувся на дешеві лубки; до нього підсідав Ксаверій — він уже підздоровів, трохи прилучався до роботи, — отже, підсідав Ксаверій, тикав пальцем у книжку: "Це яка буква? А це?" За такими уроками, притулившись до пня чи колоди, вони розмовляли про життя-буття, і Санько дізнався, що Ксаверій найстарший у сім’ї, батька забито в японській бійні, меншого брата віддали до школи, і він сам-самотужки тягне увесь домашній клопіт — з братовою наукою, з гіркими підробітками сестер, з удовиною печаллю й хворобами. Він уперто мусолив букви, за тиждень читав по складах лубки, з тими лубками й не розлучався. А Санько охолов до розмальованих "гармошок" — не було там ні веселого, ні смутного, така собі дурничка: "Не уподобляйся ослу, имеющему короткий ум и длинные уши". Хай би він здох, ваш осел!
До речі, Санько одразу був засумнівався: Стефа, господиня вона чи служниця? І не тільки тому, що Стефа була молода, років двадцяти, не більше, а Бобринський підтоптаний, з цвілястою головою. Ні, не тому. Хоч Стефа й чепурилась, хоч і пахло від неї, як від цих подушок, та ходила вона якось різкувато, там гуркала, там совала відра й стільці, від чого Бобринський аж морщився. Бо він, Бобринський, все робив м’яко, благородно: френч одягав — пальці нечутно пробігали по гудзиках, причісував сиві кучерики, стрижені під машинку, то кожний волосок пригладжував окремо, пив чай — і губи не мочив, не сопів, як Стефа. Голова в Бобринського, важка й масивна, з червоним спадистим лобом, сиділа міцно на короткій шиї, як влита, вся постать його була туга й масивна, вона безшумно посувалась на коротких дитячих ногах, і коли він дріботів по кімнаті, — широко розставляв носки, валетом… Стефа одразу поставилась вороже до хлопця. Бозна-чого. Або він заважав їй, або нагадував щось неприємне — можливо, те, звідки вона прийшла.
Та не про це річ.
Позбувшись лубків, Санько знову пішов до Марка. Затиснув у кулаці гарячі мідяки, зібрані на штиво, як казав Полушка.
— Чи є у вас книга правильна, щоб така — без брешеш?
— О мій бог! — вигукнув Марко і звів до стелі солов’їні очі. — У Марка є книги і з брешеш, і без брешеш. А для такого красавчика, як стоїть перед моїм прилавком, я знайду немислиму вещ, сам цар читав, читала й Варка — попала до Марка. Кха-ха-ха!.. Ось вона, цимис, сиропчик — ах! — понюхаєш — вмерти можна.
І Марко дістав з-під прилавка жовту потріпану книгу, хукнув, хмарою здуваючи пил з палітурки, ткнув її Санькові під ніс: "Понюхай — вмерти можна!" Збитий з пантелику Санько понюхав немислиму річ ("По-моєму, пахне мишами") і вже потім уздрів на обкладинці: летить в небесі двогорбий кінь, грива полум’ям, на коні — розхристаний гицель. Пика щаслива, як у дурня.
То був "Горбоконик" Єршова. Марко злупив за нього півтори копи — все, що було в хлопця. Але потім, і до самої смерті, Санько буде вдячний за книгу: її можна читати, можна співати, можна без кінця розказувати. Це як сон з похмілля: спиш і сниться, що хочеться спать…
Санько так захопився Єршовим, що ходив як сліпий, спотикався на пнях, напомацки міряв анкери й бóди, а очі попаски бігали тут, розкішними врунами казки, стригли шовкову траву, диво-зілля.