ПЕРША СЦЕНА
Дзвінка сидить коло стола і убирає на себе монество, чільця, бра-
царі, перстені, когутки і так далі.
Дзвінка
Він дав мені раз дорогий брацар
І заприсягся, що мені ся ставить,
Де я сама лиш скажу або схочу,
Єсли до него пішлю той позев.
З тим брацарем післала Чору я
До него в табір аж на Чорногору,
Аби прийшов до мене — а прийшов
На важную розмову. Чи ж він прийде?
Він прийде! Він, що ще ніколи слова
Не потолочив, хоть би й чортові!
(Подумавши.)
Але єсли не прийде? Сли ся ме
Бояти мої мсти? Хто!? Він, що в світі
Нічого не боїться і не знає,
Як-то ся навіть зве — боятися
Або вистерігатися чого!?
Та й тут не має він чого й боятись,
Бо мсти не хочу я — але єго!
Єго лиш хочу я! єго самого!
І він ще мусить моїм бути — мусить,
Єсли краса жіноча, хитрість, штука
Не є пусті, порожні ще слова,—
А ще такі слова, яких мене
Секретар хитрий вивчив.
(Подумавши.)
Га!.. Але
Єсли уся прехитра моя штука
Відбризла б від его желізного
Твердого серця? На тогді я маю
Від Сої що потрібно...
(Витягає з-за пояса фляшечку, іде до полиці, бере збанок
з вином, порожнить половину фляшечки у збанок, ховає
его знов у полицю, а фляшечку — за пояс.)
Або мій —
Або землі сирої!.. Але цить!
Там хтось іде... Він сам!.. Тепер, тепері
О, не нехайте мя, хитрущі сили,
Бо нині — або вік, або могила!
ДРУГА СЦЕНА
Д о в б у ш з топірцем і з бра царем. Т а, що перше.
До в б у ш
(мече брацар на стів, а сам сідає)
Тримаю слова, Дзвінко, хоть не рад,
Але що слово раз — то слово раз!
Що маєш ми казати?
Дзвінка
Воєвод
Збирає свою шляхту, щоб на вас
У таборі напасти.
Довбуш
Ха-ха-ха!
То ти мені уповідаєш, Дзвінко,
Що й воробці уже цвірінькають?
Тогді могла мені єс, Дзвінко, хід
І грозу защадити!
Дзвінка
Грозу?
Д о в б у ш
І
То не малу, як думаю! Бо я
Присягся гуцулам на Чорногорі,
Що моя вже нога не переступить
Поріг твій, Дзвінко. І якби они
Довідались, де я сегодня є,
То я не знаю, чи я свою голов
Поніс би в Чорногору. О, життя
Не е пустий горіх! Се я аж надто
Оперед тим кровавим ковбком ката
Почув — і дуже, дуже дякую
Тобі за сю науку я!..
Дзвінка
Мені?
За ту науку? Хто ж то смів мене
Так обчорнити?..
Довбуш
Обчорнити? То
Не ти з секретарем ся змовила,
Єго нарадила? Тогді секретар
Брехав?..
Дзвінка
Олексо!! Але на такі
Безвстидні чорні брехні є найліпше
Мовчати!..
Довбуш
Отже, не? Тогді й Іван
Ми мусить відповісти — і то строго!
А не — то ти сама! Тож не?
Дзвінка
При чім
Ти мушу присягатись, щоб мя вірив?
При бозі? При любі? Єсли в любу
Ще віруєш! Ти ж предці раз любив!?
Довбуш
Тепер уже не люб'ю!..
Дзвінка
Задля чого ж?
Довбуш
Дивний протокол се! Бо я не хочу!
Бо та нещасна ніч мя спам'ятала!
Бо в таборі на Чорногорі я
Всім гуцулам присяг — і то великов,
Святов, жаснов присягов їм присяг —
На се святе сокровище, на сей
Святий топір присяг! Ти розумієш?
На громовий топір сей, що го хочу
Так непорочно, чисто сохранити,
Як тайну господа!
Дзвінка
Ха-ха, ха-ха!
То ти і справді віриш в байку сю?
То сила Довбуша лежати має
У сій старій тупиці лиш?
Довбуш
(зривавсь, обурений)
Невісто!
Ти що се кажеш!?
Дзвінка
Чисту правду лиш.
І ще тебе питаю: сли вся сила
У сій старій охабі лиш лежить —
Нащо відтак їм Довбуша? Ба нащо
їм мужа взагалі? Най гуцули
Узброя страхопуда ним — і діло
Готове! Чи ж не так?
Довбуш
Ти хочеш, щоб
Я з розуму зійшов?
Дзвінка
Не з розуму,
Але до себе — до себе щоб прийшов-єс
І знов був Довбушем, як ним-єс був!
Бо я тебе любила а любила,
Як ще невіста зроду не любила!
І чи ж мене не має се боліти,
Як мушу слухати, що гуцули
Не в тебе вірують і не твою
Відвагу величають, але сю
Діточу іграшку?
Довбуш
Так нарід каже?..
Дзвінка
Лиш нарід? Воробці вже по дахах
Топір лиш величають.
Довбуш
(мене топір Дзвінці під ноги)
За тото ж
Тобі го завдаю! і то навіки!
А хочуть волі гуцули — то най
Мені ю дякують! Мені самому,
А не стареччині якійсь!
Дзвінка
(обіймаючи го)
Тепер
Я свого Довбуша аж пізнаю!
Довбуш
Ти — твого Довбуша? Се може бути
Ще правда. Задля того ж лиш одну,
Одну ми відповідь, о Дзвінко: ти
Строїла Штефана?
Дзвінка
Не!
Довбуш
Дзвінкої!
Дзвінка
Не!
Довбуш
Присягнеш?
Дзвінка
Трисягаюї
Довбуш
І для чого —
Аби тобі я менше вірив, як
Тій зависливій Чорі? Тож я твій!
Навіки твій!
Дзвінка
А нарід? Гуцули?
Довбуш
Нехай ся й устечуть! А я — я хочу
Любити так, як хочу! Гуцулам
Навкірки!
Дзвінка
Ти се нині так говориш...
Довбуш
А що говорю — те й дотримаю!
При моїй честі! А єсли не віриш —
То там лежить топір! мені обридлий,
Але тобі най буде він поруков
За мене!'
Дзвінка
(здоймає топір)
Так, поруков!
Довбуш
Поконвічнов!
І сли коли від тебе моє серце
Відвернесь, сли присягу ту святу,
Котров тобі сегодня присягаюсь,
Полом'ю — то бажай на сей топір
Від мене й то, що в світі найжасніше,
Що в світі навіть і нечуване:
А Довбуш ти приставить за покуту!
При сему топорі!
Дзвінка
(ховаючи топір)
І Довбуш мій
Дотримає святого свого слова!
Довбуш
Як нє — покинь мене свята покрова!
Червоний жаркий блиск у всіх вікнах, де видко Лагадина і много гу-
цулів. Дзвінка гориесь боязливо до Довбуша. Довбуш тягне шаблю.
ТРЕТЯ СЦЕНА
І в а н. Т і, що перше. При кінці — Д ж и м і р за подрев.
Іван
(ще надворі)
І де ж він?
(Убігає з шаблев у руці.)
Га! То так ти нам присягу
Тримаєш? Ти!! І що убійниці
Тепер ти присягався?
Д о в б у ш
(пускавсь з шаблев до Івана)
Боронись,
Бо гинеш!..
Коротка, але завзята буча, при котрій Іван Довбушеві шаблю з рук ви-
биває і єго легко ранить.
Іван
Кров братська!!
Тиша. Довбуш зав'язує собі рану*
На сеї бісиці прокляту голов!
А ти
признайся або гинеш!
(Ловить Дзвінку за груди і хоче ю шаблев просадити.)
Дзвінка
(паде на коліна)
Милості!!
Іван
То, Дзвінко, Штефана не ти строїла?
Дзвінка
(показуючи на Довбуша)
Через отого там...
Довбуш
(відвертаючись з бридом)
О боже мій!..
Іван
Відтак — не ти з секретарем у змові
Пішла на сего дурня перед князем
Свідчити, а потому — аби ніби
Собі й колач ще в него заслужити —
Мені побігла знати дати?