— Се тобі би обігнати шкіру зо спини, аби–с знав, єк шєнувати старших людей.
Олекса добре зробив, що утік.
Так і виростав Олекса більшою мірою на полонинах. І виробився з нього смілий, відважний леґінь.
XXV
Він нічого не боявся — і тим непомалу дивував і молодих, і старих. А що було всього дивніше, так це те, що Олекси дійсно не брала жодна нечиста сила. Часом задавалися ціллю умисно направити хлопця якраз туди, де він міг би найдошкульніше відчути могутність таємних сил — і нічого. Піде, куди скажуть, зробить, що скажуть, вертає здоровий, нічім не ушкоджений, сміється. Нічого, каже, не бачив, ніхто мене не чіпав, ніхто не кричав, не хухав…
Усі, наприклад, буквально усі, без винятку, вірили, що коли вийде восени з полонин остання маржина, то зараз же до стаї приходить мара.
— Се убитий чоловік. У нім лиш половина чоловіка, а половина — юди. Бо му ше не чєс було вмирати, але злий трафунок зігнав го зо світу без подзвінного, без похоронів, без закону. То юда й захопив єго половину.
От ця мара і приходить до стаї. І коли вона вступає у володіння, тоді вже ніхто її нічого не зможе взяти із тої стаї.
Покинене людське житло дійсно має в собі щось таємниче, щось із гострої неприємності. А особливо у лісі. А особливо восени, серед великої самотності.
Хто має нагоду пізньої мокрої осені десь підвечір наткнутися на таку покинену колибу чи стаю у лісі, той сам міг пересвідчитися, яке складне почуття заволодіває людиною при виді сього покиненого людського житла.
Моросить дрібний дощ, дерева шумлять осіннім шумом у вершинах, напружене вухо ловить звуки, яких іще нема. Вітер б'є непричиненими дверима колиби — ляссь… ляссь… Заглядаєш обережно у темряву входової діри… Може, ведмідь там? Кажуть же гуцули, що часом ведмідь, замість шукати берлогу, забирається до покиненої колиби й зимує там… Входиш. З темряви кутків, здається, виглядають якісь очі… Від стін іде непривітність якась, холодне попелище посередині, незатишно так і головне — неприємно.
І виходиш скоріше надвір, хоч там по–осінньому мокро і ляпає мокре гілля смерек у лице.
Отже, не диво, що народна фантазія заселила те порожнє житло невидимими істотами, ворожими чоловікові, або, в усякім разі, такими, що можуть принести шкоду.
— Мара, вна, сказати, нічого не шкодит, лиш не дає нічо взєти.
— Бо ніхто не йде та й не бере нічого, — сміється Олекса.
— А ти бих йшов?
— А чому ні?
— Ой, га, браччіку! Ліпше не йди. Шеребірєк отот, шо з Бервінкової, пішов у заліжку, шо візьме берфелу із стаї. Та йму такої берфели дало, шо був єк дурний місєць.
Показувалося, що й перед Олексою бували такі сміливі леґіні, що ходили до стаї й брали на признаку яку річ, хоч би берфелу ту саму. Але удавалося то не кожному, а лиш такому, що знав, як до тої справи підійти. А знати треба багато. От як про це оповідав такий, що сам ходив колись:
— Єк прийшов–єс на хитар полонинський, то зара перевертай на собі усе лудінє — єк сорочку, єк гачі, постоли — ну гет усе. Навіть волоки да й тот конец успід, шо був угорі. Та аж тогди йди.
А прийшов — бери навідліг берфелу лівов руков. І ніхто тобі нічого не скаже, єк–єс усе перевернув. А єк шос забув — мара не допустит і до стаї. Тогди вертайси тов самов дорогов назадгузь та й говориси: "Чистий хрест напередь мене, чистий хрест назад мене — відгони все лихе від мене…" Так маєш говорити через цалу дорогу. І хреститиси. Аж дійдеш назад на те місце, де перебиравси. Тутка стань і роздумай, що ти забув на собі перевернути. Єк згадаєш — переверни й знову пробуй. Може, тогди озмеш.
Але оннаково йк меш вертати із берфелов, мут показуватиси тобі усєкі голоси: вівці блеют, кличе хтос тебе на мнє, фівкає, регочеси, стрілєє, гремит — таке усєке. Лиш ти собі йди, бо то лиш так сі показує. Прийшов на хитар — а ту перед тобов застрелена скала. Гляба минути. Але ти не бійси. Перекрестиси й кажи: "Тратив тебе архангел Михаїл, і я тебе трачу". Скала зараз уступитси, і ти тогди супокійно йди собі д'хаті… От єк треба йти, а не так — узєв та й йшов. Так мож біди собі попитати.
Олекса сміється:
— І перевертати нічо не буду, а так собі піду та й принесу берфелу.
— Ой га, єкий ти футкий!
Слово за словом — і Олекса йде в заліжку, що восени, коли всі підуть з полонин, він вернеться серед ночі й принесе берфелу, на якій буде покладено знак, що се іменно та. Всі були страшенно зацікавлені, чи зробить мара що Олексі. Не тільки з сеї полонини, а й з інших. Аби він не піддурив і не пішов до стаї в усьому оберненому, йому зашили сорочку, зашили гачі, голку відобрали з кресані — словом, забезпечилися перед обманом цілковито. А Олекса тільки сміється:
— Оце прийду гет цалком дурний. Шо мара маров, а тосте розум мені зашили.
Се натяк на бабське повір'я, шо як зашити на людині сорочку, то зашиєш разом з тим і розум. Пішов Олекса вночі, приніс берфелу, приніс ложку одного з товаришів, що той забув був у стаї. Ознаки безсумнівні. Всі на нього дивляться, дошукуються очима слідів боротьби з нечистою силою — нічого не видно. Питають:
— І нічого тобі не виділоси?
— А чому ні? Єк прийшов–сми туди, а там мара стоїть така завелика, йк смерека. Так вогорит ід мені: "Дай око горівки, то тє пушшю за берфелов. А ні, то з'їм із калюхами зовсім…" Шо ту мені дієти, шо горівки не взєв–сми… Перекрестив–си — а вно сі перевергло у пса. Та й у того пса шіснаціт ніг, а в куждій нозі рот, а в нему сім зубів. То йк кланциєт усіма тими зубами, то такого ми пуду дало…
І меле, меле, аж поки всі догадалися, що то він на сміх. З того часу загально було признано, що нема сміливішого над Олекси леґеня. Пастух із нього вийшов знаменитий. Його охотно брав кожний ватаг, але він ішов не до кожного.
Особливість його пастухівства було те, що він ніколи не вживав жодних чарів, примівок, ворожбитства, усіх отих спльовувань, заговорів. З того всього він сміявся й казав, що совісний догляд за скотиною допильнує її краще від усякого чарування. Той факт, що дійсно у нього маржина завжди була в порядку і без примовлянь, на багатьох впливав. Або таке. Коли ватаг уперше приходить на полонину, то він насамперед кладе живу ватру. Але кладе її конче на підкові. І підкова та мусить зоставатися в огні весь час, поки в стаї йде праця, аж до осені.