А тот товариш мені каже: "Шо з тобов було, шо ти такий перепуджений, шо я тебе боєвси, йк ти йшов д'мині, так ти біг сильно". Товариш мене спитав, а я кажу: "Я таке й таке бацив–сми сеї ночі"… Во! А ти кажеш…
— А то так. Я зна–аю, — додає ще хто–небудь. — Я йшов раз із рибов, дес там вже було єк вопівночі. Див'юси — іде пес за мнов. Таки ступає в слід. Я кинув дручком, а то скочило в млинівку. Та й я із страху єк прибіг, єк згримав у двері, то мнє без памніти до хати пустили. Видиш? А ти кажеш…
І всі ці оповідання не робили жодного враження на Олексу, а більше приводили його в гумористичний настрій. Раз за малим не били Олексу старі ґазди за таке посмішковування. То було в свято, саме на Івана, коли то в полонинах аж роїться від людей. Особливо на таких, як Гаджіна, скажім, де багато усякого зела. Там і тоя, невісточки, головатень, кучерєвець, нитота, грань, брустурник — все то помічні зела. Одні на людину, другі на худобу.
Ото й приходять люди за зіллям і лазять усюди. Молодші по скелях та урвистих просторах, а старші збирають по лісах або ломами. І коло стай людно в той день. Може, яка скотина й голодна стоїть, зате пастухам весело.
Зібралося і коло тої стаї, де був Олекса, народу чимало. Це було у Тропі. Ватажив там Шумеїв Фока з Єсенова. Коли горілочка розігріла голови, підсилила фантазію — почали оповідати, хто якої вмів. Зійшли, як водиться, на скарби. Фока Шумеїв оповідав, як він був за горою, возив бринзу на продаж.
— Попродав я бриндзю та й пшов собі вина си напити до Ідної винарні. Проходжу туда, а там сидит за столом єкийс мадяр та й перед ним уже стіл мокрий від вина. П'є вино мадяр. Я сказав му "добридень", а він запрошєє мене, аби собі сів коло него. Я сів. Питаєси, видкив я. З Єсенова, кау. "Гиги–ги!.. Знаю я Єсенів, зна–аю… І людей там багато зна–аю. Срібнарчуків знаю, Данилюків… Шумея знаю". А я, кау, Шумеїв годованец. То він так си втішив, тот мадяр.
— Таже то, видев, не мадяр був, лиш таки наш чоловік.
— Ає… Лиш си по–мадярски насив, то й я вже так — мадяр та й мадяр. Зачєв він оповідати усєке. І про скарби: "Єк сі вийде зверхє на Чорногору, то видти, з загірського боку на тім хребеті, під самов Гомолов, є скала. А в ті скалі є зверхє під плитов закопані гроші. Нас там, — кае, — принесли раз трицєт леґінів, що могли, грошей, і там закопали. Тоті гроші, — кае, — чисті й мож їх узєти".
"Я там бувалий, — кау, — та й ту плиту знаю. Лиш вже тої плити там нема. Тогди, — кау, — Василь Павлусевичів, таки наш єсенівський, узєв тоту плиту дес у долині". — "І гроші взєв?" — "За гроші не знаю. Видев, грошей не брав, бо єк був бінний, так бінний си й лишив". — "Чкода, — кае тот мадяр. — Тепер нема поправки на ті гроші — так вони й пропадут у землі. Але я тебе, — кае, — шє поправ'ю. Єк кінчаєси Гаджіла, више Кидроватої, то там зверхє є комора на чистім полі. Там є кагла. Дуже та кагла далеко йдет, але то нічо. Треба тов каглов лізти, аж ізлізеш у нашу кухню, що ми собі їсти варили. А трохи далі з кухні піти, то там є наші леговиша, де ми лежєли. А ше далі, то є комора і в ні шість путин грошей. То йк бис си дістав там, то мав бис із чого жити і самий, й гіти, й гіти від гіти…"
Та й такого мені наговорив мадяр. Я собі тото затємив та йк вернувси д'хати, то так май по згоді узєв слугу та й пішов. Шукав я, доки шукав, але врешті таки знайшов–сми. Гет так чисто усе, ік тот мадяр говорив. Пішов я в ліс, утєв остриву, поклав у ту гіру та й кау слузі: "Лізь…" Але слуга, біда би на него впала, не хоче лізти. Лізу я самий. Зліз я тов остривов успід, знайшов тоту кухню. Далі була мала гіра, шо ледве мож чоловікові пролізти. Висунув я поперед себе ліхтарню та й лізу у ту гіру. Ліз я, доки ліз, аж дістав–смиси до тої комори, шо спали опришки. Та лиш я туда вліз, а там, браччіки, лежит таке велике, єк добрий полубичок. Ноги в того такі, єк бербениці. А очі такі великі, єк добрі клубки… Ріт аж по самі вуха… А луска така на тім, єк добрі долоні… Та то усе так світі, шо страх… Господи! Єк то си на мене вбернуло та подивило, то на мені волосе стало дубом. Я не мав коли уже обертатиси, лиш таки задом, задом зачєв висуватиси з тої комори. Та єк смиси урізав у плиту плечима, то гет шкіру зігнав… Шкіра повисла у мене на плечі, ік шталаба.
З гірков бідов видер–сми йкос із тої комори. Та єк стали ми укікати вити оба з слугов, то не знаю, коли ми добігли у Тропу, ув оцису стаю до мене.
— А чого ж ви тікали?
— Боєлиси, аби то сі не вихопило за нами, аби сі не гнало.
— А що ж то було?
— То, браччіку, змія така си уплекала там у коморі з вужка. Бо вужєк сім рік не чює люцкого голосу, то стає змійов, жертвов, сказати. А єк опришки витив си вбрали, то минуло багато чєсу — вна й уплескаласи там.
Олекса з невинним видом задає єхидне питання:
— А що вна, жертва тота, їла там у коморі тіцький чєс?
— А глину. Там мулкий камінь усподі, що опришки розробили собі комору. То вна і їст. Та й у таку опришок поправив мене біду, шо мені гет плечі облетіли зі шкіри.
Олекса нахилився за спину товариша й шепоче йому на вухо:
— То від курвий дес хтос обігнав му плечі…
Товариш Олексів розреготався з того. Фока спитав:
— Чо си смієш?
— Та то Олекса каже, ніби вам від курвий… обігнав плечі…
Це таки було неґречно. Фока мав рацію образитися. Не лише він, а й ті всі ґазди, що були при тім.
— Шо то має бути? Єкийс смаркач буде старшим людєм курвий завдавати. Та добро би свій, а то зайдей єкийс.
Оцей пункт завжди болів Олексі. Хоч він увесь час у полонинах, хоча його вважають за одного з кращих, а все ж, як що — витикають йому нечорногірське походження. Він гуцул, Олекса, тільки з трохи рівнішої околиці, але цього досить, щоби можна було сказати:
— Дес він із бойков, цес хлопец.
От і тепер. Хтось уже знайшовся, що назвав зайдою. Олекса зачервонів.
А Фока то прямо–таки дуже розсердився.
— Я тебе на полонину приймав, я тебе годую, я тобі гроші плачу, а ти мене в дурні шиєш перед людьми? Не віриш, то подивиси.
І стягав сорочку. Всі заглянули. Дійсно, зірвано було колись здоровенний шматок шкіри. Чи то дійсно при пошукуванню скарбів, чи то, може, справді в якому побоєвищі на амурному фронті — то трудно було сказати, але з плечей шкіру було зірвано, то факт. Старші ґазди взяли сторону Фоки. Один уже штурхнув барткою Олексу межи плечі.