Боболак блиснув гострими зубами, випрямляючи в сідлі свою маленьку постать.
— Думаєш, я йду на угоду зі страху перед вами, перед бандою вошивців у солом'яних капцях? Будь ласка, якщо хочете, ми проїдемось вам по животах. Це наше ремесло, чоловіче. Знаю, чим ми ризикуємо. Навіть якщо частина загине, решта проїде. Таке життя.
— Віз не проїде, — процідив Корін. — Таке життя.
— То вже наша турбота.
— Що на возі?
Боболак сплюнув через праве плече.
— Одна двадцята того, що зосталось у печері. І щоб усе було ясно — якщо скажете залишити воза, згоди не буде. Якщо ми маємо вийти з цієї катавасії без здобичі, то воліємо з усвідомленням того, що не без бою. Ну, то як? Якщо маємо битись, то давайте зараз, поки сонечко не почне припікати.
— А ти сміливий, — сказав Микула.
— У нас в родині всі такі.
— Ми відпустимо вас, якщо здасте зброю.
Боболак сплюнув ще раз, на цей раз — через ліве плече.
— Не вийде, — буркнув коротко.
— Отут ти і впіймався, — засміявся Корін, — без зброї ви — сміття.
— А ти без зброї що? — спитав карлик байдужим голосом. — Королевич? Адже я бачу, що ти за ягода. Думаєш, я сліпий?
— Зі зброєю ви готові завтра вернутись, — проказав повільно Микула, — хоча б по решту того, що залишилось у печері, як кажеш. За ще більшою здобиччю.
Боболак вишкірив зуби.
— Була така думка. Але ми відкинули її після короткої суперечки.
— Цілком слушно, — мовила раптом Вісенна, висунувшись перед Коріном і ставши перед вершником. — Цілком слушно, що відкинули, Кеглю.
Коріну здалося, що вітер раптом став сильнішим, завив серед скель і трав, ударив холодом. Вісенна говорила далі не своїм, а якимсь металічним голосом:
— Кожен із вас, хто спробує сюди вернутись, умре. Я бачу це і пророкую. Покиньте це місце негайно. Негайно. Зараз. Кожен, хто спробує вернутись, умре.
Боболак схилився, подивився на чаклунку з-над шиї коня. Він був уже немолодий — шерсть у нього була майже попеляста, і та пістрявіла білими пасмами.
— Це ти? Так я й думав. Я радий, що… Зрештою, дарма. Я сказав, що ми не збираємось сюди повертатись. Ми приєднались до Фрегенала для заробку. Усе закінчилось. Зараз у нас на шиї Круг і всі села, а Фрегенал почав марити про владу над світом. Маємо досить і його, і того страховиська з перевалу.
Він шарпнув віжки, повернув коня.
— Та й для чого я це кажу? Ми йдемо геть. Бувайте здорові.
Ніхто не відповів йому. Боболак завагався, подивився на узлісся, потім оглянувся на нерухомий ряд своїх вершників. Знову похилився в сідлі і заглянув ув очі Вісенни.
— Я був проти замаху на тебе, — сказав. — Зараз бачу, що вчинив вірно. Якщо я тобі скажу, що Кощій — то смерть, все одно підеш на перевал?
— Правда. Піду.
Кегль розправив плечі, крикнув на коня, почвалував до своїх. Незабаром вершники, формуючи колону, оточуючи віз, рушили в напрямі дороги. Микула був уже біля своїх, умовляв, заспокоював бородача з Порога і інших, тих, хто прагнув крові та помсти. Корін і Вісенна мовчки спостерігали загін, що їхав повз них. Ті їхали повільно, дивлячись уперед, демонструючи спокій та холодну погорду. Тільки Кегль, минаючи їх, підвів злегка долоню в прощальнім жесті, з дивною гримасою на обличчі придивляючись до Вісенни. Потім раптом зірвав коня, помчав на початок колони, зник серед дерев.
VII
Перший труп лежав біля самого входу в печеру, побитий, втиснутий між мішки з вівсом і купу хмизу. Коридор роздвоювався, зразу за роздвоєнням лежали ще два — один майже повністю позбавлений голови ударом — мачуги або обуха, другий вкритий засохлою кров'ю з багатьох ран. Усі були людьми.
Вісенна зняла пов'язку з голови. З діадеми випромінював блиск, ясніший за світло смолоскипа, освітлюючи всередині темну яму. Коридор вів у більшу печеру. Корін тихенько свиснув крізь зуби.
Під стінами стояли скрині, мішки, бочки, звалена купами кінська упряж, вовна, зброя, різне причандалля. Кілька скринь стояли розбиті і пусті. Інші були повні. Минаючи це все, Корін бачив матово-зелені грудки яшми, темні уламки ядеїту, агати, опали, хризопрази та інші камені, яких він не знав. На кам'яній долівці, яка світилась де-не-де порозкиданими іскорками золотих, срібних та мідних монет, лежали в безладді оберемки шкур — бобрів, лисиць, рисів, росомах.
Вісенна, не затримуючись і на хвилину, рушила до печери, розташованої далі, значно меншої, темнішої. Корін попрямував за нею, з сумом оглядаючись на скрині.
— Я тут, — мовила темна, невиразна постать, що лежала долі на купі ганчір'я і шкур.
Вони наблизились. Зв'язаний чоловік був куций, лисий, огрядний. Величезний синець покривав йому половину обличчя.
Вісенна торкнула діадему, халцедон на мить зблиснув яснішим світлом.
— Це зайве, — проказав зв'язаний. — Я знаю тебе. Але забув, як тебе називали. Знаю, що в тебе на чолі. То зайве, кажу. Вони напали на мене під час сну, забрали мій перстень, знищили чарівну паличку. Я безсилий.
— Фрегенале, — мовила Вісенна, — ти змінився.
— Вісенна, — пробурмотів товстун, — я пригадав. Не сподівався я, що пришлють тебе. Я думав, що це буде чоловік, тому й послав Маніссу. З чоловіком моя Манісса дала б собі раду.
— А от і не дала собі ради, — похвалився Корін, роззираючись навкруги, — хоча треба віддати небіжці належне. Старалася як могла.
— Шкода.
Вісенна розглянулась по печері, впевненим кроком попрямувала в куток, носаком черевика підкинула камінь, з ямки під ним витягла глиняний горщик, зав'язаний шкірою, змоченою жиром. Розрізала ремінець своїм золотим серпом, витягла сувій пергаменту. Фрегенал дивився на це вороже.
— Гляньте, гляньте, — сказав він голосом, що аж дрижав зі злості. — Такі здібності, можна лиш привітати. Ми вміємо шукати заховані речі. А що ще вміємо? Ворожити на баранячих кишках? Лікувати здуття у ялівок?
Вісенна проглядала аркуш за аркушем, не звертаючи на нього уваги.
— Цікаво, — мовила вона незабаром. — Одинадцять років тому, коли тебе вигнали з Круга, зникли деякі сторінки з Заборонених Книг. Добре, що вони знайшлися, ще й до того із збагачуючим їх коментарем. Але що ти зважився застосувати Подвійний Хрест Альзура, ну і ну! Не думаю, щоб ти забув, що сталося з Альзуром. Кілька його створінь ще блукає по світу, в тому числі і той останній, Вій, який знищив його і зруйнував половину Марібору, поки втік до лісу на Заріччі.