Дорога

Гриневичева Катря

— Ну, шабаш, Маріє, досить з тебе! — сказала я дівчині, що прятала скло після вечірнього чаю.— Можеш іти.

Схилена над паперами, замітила я між якоюсь одною сторінкою і другою, що рухлива тінь Марії, заломлена на стелі, станула на місці, і кроки, приглушені грубою вощанкою долівки, стихли.

Настирлива конечність приневолила мене оглянутися. За моїми плечима стоїть Марія і наче жде чогось. Її голова трохи прихилена під рубцем білої хустини, а тінь лягла посмерком на чисте чоло й очі.

— Що там ще, Маріє?

Відповіла не зараз:

— Кому квапно на бараки, панечко! Цимер[1] світло давно вже погасив, людиська позагортувалися у дранки, дують одно одному на плече від зимна, як той віл у вертепі на Божу Дитину. Пані не йдуть спати? Я ще посиджу...

— Гаразд, оставайся.

Доторкнула лежанки кінцями пальців, з приємністю присіла на краєчку, вдумливо підвела смуги брів, ніби ясочка стулилася у купку і хвалила собі вечір.

— Пані у Бога щасливі! Чистюньке ліжко, піч нагріта і світло де пересунути, там світить. А у нас берлоги та й берлоги, як в гаврі, на стелі одна іскра, гей мерцеве око. Дуже неприємно.

Засунула руку у пазуху, блиснула сонною груддю, видобула кусок полотна, розшитого драпатенькими. Добирала ниток із райдужного повісма, перекиненого через рам'я, притискала край волокна зубами і, засилюючи голку, жмурила під світло милі очі.

— Так делікатно в панів, Божечку! — зітхнула зі щирістю.

Я поспішила з дешевим висловом:

— Пожди, Маріє... Ще трохи — і всіх вас закличуть додому. То буде радість!

Вказала з глумом у сторону кладовища:

— То буде плач! То раз будуть мами бити головами у бараки за сим маленьким народом, що остане — там!

— Як-не-як, Карпатів удруге не меш переходити.

— Або першина? Як треба буде...

Задумалася нагло: мабуть, розглядала у своєму серці неймовірні простори, розгойдані шумливими вітрами, зраховувала до купки щонайлютіші болі. Дивувалася без краю своїй незнаній силі у вічнім цвіттю.

— Розповідж свою дорогу, Маріє. Ні раз мені спати не хочеться.

Добирала уважно ниток, перечіткувала спомини...

— Два роки буде на Ілії... Я пасла у петрівськім лісі худобу. Обзираюся — а над нашим селом земля такими стовпами стоїть! Дуже тяжко москаль б'є... А почерез корчі скаче жовняр, кричить, трохи зубами не кусає:

М Воєнцкий розказ, не вільно лісом ходити! Навертайся вліво, бо як тя мадяри озмуть, то меш мене згадувати! І не обзирайся, дівко, бо хоч обзираєшся, то не скоро будеш у селі!

Міркую, що робити, а сусідова дочка надбігла, руки заломлює:

— Здоганяй неню, Маріє, вони на дорозі мліють за тобою!

Я кинулася як ужалена, правцюю з коровами на цісарську дорогу.

Чую, жовняр люто сварить на дівку, але мені байдуже.

— Ти що зраджуєш нарід? Що зраджуєш, питаюся тебе, а? Нехай тобі Бог заплатить за неї!

А я біжу. Йно-м вихилилася з ліса, там вже мадяр із косими зубами гей заяць, кріс на плече, мене поперед себе — і гайда! — здоганяє людей. Три села тоді йшли з возами, з всячним таланом, а хто, як ми: ні хліба, ні лудиння, тільки всього, що струджена худібка отся, далеко від нас жовняри її женуть... Порох, як та сива птаха над цісарською дорогою, свою руку не зувидиш. А коло мене дєдів голос:

— Се ти, Маріє?

— Я, дєдю...

Вони застогнали гей на вмиранню:

— Ой, чого ж ти мене здогоняєш, дитино! Пропав талан, пропала праця!

Бо вони думали, що обійду битку боками, що мадяри не спіймуть мене, і я вернуся пантрувати обійстя. Богато людей так зробило, їли білий пшеничний хліб, хто що оставив, мололи, продавали, різали вівці, кожухи собі мудрі пошили...

Вихор, що у сотний раз облітав хату і тряс над нею сніговим куривом, проглотив останнє слово Марії. За стіною трудився тим часом діточий голос, наче повз на стрімку гору і падав між жереп по шкалубинах:

— Südchina ist... in den Flußtälern und Ebenen... ein ungemein fruchtbares Schwemmland...[2]

— Пагат, вісім тароків, ультімо! — Десь там регіт, шум, торохкання крісел — і знов те заправлене гіркістю, навіяне сном:

— Südchina ist... in den Flußtälern...

Марія судорожно розсувала пальці на колінах, як той, що від нудьги не находить собі місця.

— Як нас загнали у тії Карпати, то там, де найбільше мочиво, казали нам лягати на відпочинок. Ніч, стужа, аж місяць у димові, кості мулить, нудь під серцем ссе, а діти то так вже пищать на мокрім! Хоч хто й вереньку підстелить, не помагає, вода лізе уверх. Такий мочар, такі скиби! А коли уже на день сонінько викочується, то мадяри гонять з голими мечами:

— Далі, далі!

Ані тої водички, ані кришки хліба, кожде тягне свої мозолі, не годно вже й плакати. Йдемо вдень порохами, а на ніч знову лягаємо у мочиво, бо такий воєнцкий розпорядок. По дорозі як ґазда вмре, або челядина, або мале, то лишають мерця під хатою у ґазди, просять його, щоби труну витесав, тіло спрятав. Як ґазда добрий, то поховає, але ци та мама знає, де він її дитину дів? Вона лишає мерле і йде, бо не вільно їй ставати.

Як ми йшли тими Карпатами, то люди з голоду дуже пухли, жили одним ялівцем, що то ним плоти позаплітувані. Хто йде трафунком, то дивується, або й на сміх підіймає. А хліба ніхто не виносив. Повиходять у недільку карпатські діти на царинки, кожде у руці байдочку держить, то наш Василько аж в'яне, так хиляється до хліба. Але ніхто не давав.

У Косові як зувиділи діти хліб і яблука, то дуже плакали і мами з ними, бо станути ніде не вільно, все йно марш та марш! Якийсь жовняр сплакав тоді над нами як рідний, то камрати аж клалися зі сміху:

— Дурний хло! Та якби вони були порєнні, то їх не провадили би на шибеницю, вони були б в селі! То москвофіли!

В Соколівці роздали нас на кватири, бо люди дуже падали. Варти казали нас годувати. Одні мали досить їсти, мене й Анну ґазда ще припрошує:

— Їж, сарако, їж, бо ти нещаслива! Може, Господь зувидить, що я тебе не опускаю, і мене пожалує...

А другі, бувало, ходять, в'януть, ніде нічого. То куплять дзиру і так жиють. Мої дєдьо і неня жили дзиром.

Все нас дразнять тими "москвофілами". Аж панотець на проповіді уповіли цілому селу правду до очий:

— Аби-сте не сміли прибавляти ще більше кривди до тої, що вже є! Не будете прощені за цес нарід, бо він ні на макове зеренце не винуватий!