Дорога

Сторінка 4 з 40

Джек Лондон

Коли ми ввійшли на світло, вона пильно оглянула мене.

— От щоб і мій хлопчик був такий здоровий та дужий, як ось ти, — сказала вона. — А то він у мене плохенький. Часом падає ні з того ні з сього. Оце й сьогодні по обіді впав і дуже забився, лебедашечка.

В її голосі бриніла несказанна материнська ласка, якої мені раптом закортіло й для себе. Я глянув на того сина. Вій сидів через стіл, худий та блідий, голова в завоях. Він не ворушився, тільки зчудовані очі, незблимно втуплені в мене, блищали до лампи.

— Чисто, як мій бідний тато, — озвавсь я, — Він теж мав падучку. Якась така заморока в голові. Лікарі не годні були дати йому ради. Так і не порозуміли, що в нього було.

— Він помер? — лагідно запитала вона, ставлячи переді мною півдесятка нарідко зварених яєць.

— Помер, — я глитнув. — Два тижні тому. При мені це й сталося. Ми разом переходили вулицю. Одразу впав — і вже. Так і не прийшов до пам'яті. Занесли його до аптеки. Там і помер.

І тут я розвинув жалібну історію свого батька: як по материній смерті ми з ним перебралися з ранчо до Сан-Франціско; як його пенсії (підставного солдата) і дрібних заощаджень нам не вистачало і як він пробував був узятися поширювати передплату на книжки. Розповів я й про свої власні знегоди в ці дні по його смерті, як блукав я, самотній і всіма зацураний, вулицями Сан-Франціско. Поки ця добра жінка розігрівала грінки, смажила бекон та варила ще яйця, я, уминаючи хорошенько все, що вона ставила перед мене, увиразнив і збагатив подробицями портрет того бідолашного сироти. Я й насправжки зробився ним. Я вірив у нього, як вірив у чудові яйця, що їх тої хвилі поглинав. Я сам ладен був плакати з живого жалю до себе. Голос мій подеколи аж сльозами бринів. їй-бо, це було так зворушливо!

А та добра душа з кожною новою рискою до портрета

підкладала мені ще чого-небудь. Вона загорнула мені й пакунок на дорогу. Поклала туди гурт варених яєць, перцю, й соді, і ще чогось, а на додачу велике яблуко. Наділила вона мене трьома парами грубих червоних вовняних шкарпеток, дала чистих хусточок і ще бозна-чого, я вже тепер і позабував. І весь час вона варила й варила, а я все їв та їв. Жер я, мов той дикун, але зважте, передо мною лежала неблизька дорога через Сієрру на сліпому багажнику, і я не знав, де й коли їстиму знову. І весь цей час, наче мрець на бенкеті, мовчазно й непорушно низав мене очима її власний нещасливий син. Для нього я, мабуть, втілював таємничість, і романтику, й пригоду — все недосяжне для його хирлявого, безживного організму. І однак раз чи два я мимохіть запитав себе, а чи він, бува, не бачить мене наскрізь до самих глибин мого облудливого нутра?

— Але куди ж ти добираєшся? — поцікавилась жінка.

— До Солт-Лейк-Сіті,— відказав я. — Там у мене сестра — заміжня сестра. — Я прикинув, чи не зробити її мормонкою, та вирішив, що не варт. — Чоловік у неї водопровідник — працює за контрактом.

Ну, а я знав, що водопровідники, які працюють за контрактом, славляться дуже добрими заробками. Одначе вже пробовкнувся. Тепер лишалось хіба якось викручуватись.

— Вони б надіслали мені грошей на дорогу, якби попросити, — пояснив я, — але в них у родині хворіли, та ще й по роботі неприємності. Компаньйон обшахрав мого шуряка. Тож я й не хотів писати про гроші. Я знав, що якось і так доберусь. Я їм закинув навтямки, що в мене вистачить, аби дістатися до Солт-Лейк-Сіті. Вона така люба й добра. А за мною аж дух ронить. Я, певно, піду в учні до шуряка. У сестри дві доньки. Молодші від мене. Одна ще зовсім немовля.

З-поміж усіх заміжніх сестер, що я розпорошив по великих містах Сполучених Штатів, ця сестра із Солт-Лейк-Сіті моя улюбленка. І вона для мене, як жива. Коли я розповідаю про неї, то уявки бачу її саму, й двох донечок, і чоловіка-водопровідника. Вона огрядна, по-материнському добра жінка, якраз на межі здорової повноти, із тих, знаєте, що завше варять ласі наїдки і ніколи не гніваються. Вона чорнявка, чоловік у неї спокійний та добросердий. Часом я аж наче знаю його зовсім добре. І хто зна, може, одного дня я і зустрінуся з ним? Пригадав же старий моряк Білі

Гарпера, то чом би й мені десь не спіткати свого шуряка із Солт-Лейк-Сіті?

Але знов-таки, в глибині душі я твердо знаю, що ніколи не здибаюсь увіч ні з ким із численних своїх батьків, дідів та бабусь, — бо я, бачте, незмінно заганяю їх на той світ. Хвороба серця — мій улюблений спосіб позбутися матері, хоч подеколи я вбавляю їй віку за допомогою сухот, запалення легенів та черевного тифу. Правда, як то можуть засвідчити полісмени з Вінніпега, дід і баба мої живуть в Англії, але то було давно, і досить імовірно, що донині й вони вже повмирали. Листів принаймні я від них не діставав.

Я плекаю надію, що та жінка з Рено прочитає ці рядки і пробачить мені мою безсоромну нещирість. Я не збираюся перепрошувати її, бо сумлінням не угризаюсь. Молодість, радість життя, потяг до пригод — ось що завело мене під її двері. Мені то пішло на користь. Це навчило мене, що людській натурі притаманна внутрішня добрість. Сподіваюсь, що і їй то пішло на користь. У кожному разі, тепер вона може посміятись від душі, коли дізнається, як то воно було насправжки.

Але тоді моя історія була для неї "правдива". Вона вірила в мене і мою рідню і пройнялася турботою через ту мою небезпечну подорож до Солт-Лейк-Сіті. Ця її турбота мало не завела мене в халепу. Саме коли я вже виходив, тримаючи обіруч наїдки на дорогу, а кишені віддималися мені від грубих вовняних шкарпеток, вона здумала про якогось там свого небожа, чи дядька, чи ще котрогось родича — поштового залізничника, що саме цього вечора мав проїздити на тому поїзді, що ним я нібито збирався махнути зайцем. Ото на руку ковінька! Вона відпровадить мене до станції, розповість поштовикові мою історію і вмовить його прихопити мене з собою у поштовий вагон. Так легко й безпечно дістанусь я аж до Огдена, а там до Солт-Лейк-Сіті лиш кілька миль. Мені аж у п'ятах похололо. Вона збуджено заходилась розвивати свій план, а я з похололими п'ятами мусив удавати безмежну радість і захоплення через таку полагоду моїх труднацій.