Дорога

Сторінка 38 з 40

Джек Лондон

А раз я загіпнотизував бика на Бостонській залізниці. Було це після півночі, і я безнадійно втелющився йому до лап; але скінчилось тим, що я вициганив у нього срібний четвертак; та ще він дав мені адресу нічного ресторану. А був один бик у Брістолі, штат Нью-Джерсі, так той зловив мене й випустив на всі чотири, хоч, їй-богу, я дав йому підстав з подостатком засадити мене до в'язниці. Я стусонув його так, як його зроду не стусали, слово честі. Ось як воно вийшло. Близько півночі я сів на товарняка, що відходив із Філадельфії. Гицлі мене струтили. Поїзд поволі вибирався з плутанки стрілок та колій товарної сортувальні. Я знову почепився, і знову мене струтили. Бачите, мені доводилось чіплятися "позверху", бо товарняк то був наскрізний, і всі двері було позамикано й запломбовано.

За другим разом гицель вичитав мені. Він сказав, що я важу своєю головою, що це швидкий товарняк і пре як скажений. Я відповів, що й сам звик перти як скажений, та тільки з того мені вийшло мале спасибі. Гицель повів, що не попустить мого самогубства, і я зробив скок на пісок. Але таки почепився на той поїзд утретє, на буфери між вагонами. То були наймізерніші буфери, що коли-будь мені траплялись, — я маю на увазі не справжні залізні відпружники на зчепі вагонів, ті, що ляскають і труться один об одного; я кажу про ті виступи, що, наче великі снози, тягнуться поперек усього товарного вагона при його кінцях понад самими відпружниками. "їхати на буферах" — це означає стояти на тих виступах, по одній нозі на виступі кожного вагона, власне ж буфери в тебе між ногами внизу.

Та виступи, на яких я стояв, були не ті широкі, щедрі снози, звичайні за тих часів на товарних вагонах. Вони були страх які вузькі — не більше півтора дюйма завширшки. На них не вміщалось і півпідошви. Та ще й руки не мали за що держатись. Краї вагонів — так то були гладкі, прямовисні стінки. Ні за що вхопитись. Хіба тільки впертися долонями в ті стінки. Але то б іще туди-сюди, якби хоч опора для ніг досить широка.

Щойно виїхавши за Філадельфію, поїзд почав набирати ходи. Аж тут мені свінуло, до чого той гицель казав про самогубство. Товарняк гнав усе швидше й швидше. Це був наскрізний товарняк, і спинятися він не мав по що. В тій частині Пенсільванії пролягли одна попри одну чотири колії, і моєму поїздові, що йшов на схід, не було чого журитися товарняками на захід, ані перепускати здогінні експреси на схід. Він мав собі вільну колію і користав з неї.

Я стояв самими краєчками підошов на куцих виступах, відчайдушно впершись долонями у гладкі прямовисні краї вагонів. А ті вагони скакали гоцки, всяк сам по собі, вгору й униз, вперед і назад. Траплялось вам бачити у цирку, як верхівець гарцює двома кіньми, стоячи врозкрок на їхніх спинах? Ну, то так їхав і я, тільки з деякими відмінами. Вершник тримається за поводи, тоді як мені не було за що; він стоїть на всій підошві, я ж стояв на краєчках; він згинає коліна, і вигин тіла надає поставі твердості, бо центр ваги низько, я ж мусив випростуватись на рівних ногах; він скаче лицем наперед, я ж їхав боком; і нарешті, якби він упав, то відбувся б качанкою в тирсі, мене ж покремсало б на гамуз під колесами.

А товарняк той і справді пер як скажений, з ревом і свистом, осатаніло поколихуючись на поворотах і громохко перелітаючи естакади; і коли край одного вагона підскакував догори, інший скрегітно западав униз або смикався праворуч саме в ту мить, коли перший хнябився ліворуч, а я весь час молив у бога зупинки. Та поїзд не зупинявся. Не було чого. В перший, єдиний і останній раз на дорозі, я відчув, що з мене досить. На превелику силу прихитривсь я перелізти з буферів на бічну драбину; це був добрий шмат роботи. Зроду не попадались мені краї вагонів такі скупі на держиво для рук і ніг, як ті.

До мене долинув паровозів посвист, і я відчув, як він тамує хід. Я знав, що зупинятись поїзд не збирається, та наважився спробувати щастя, якщо він досить сповільниться. Залізнична колія в цьому місці завертала, проходила мостом понад канал і врізалася в містечко Брістоль. Такий збіг примусив уповільнити швидкість. Я прикляк до бічної драбини й чекав. Я не знав, що ми зближаємося до Брістоля, не знав, що спричинило притишення ходу. Я знав тільки одне: доволі з мене тої їзди. Принатуживши поночі зір, я виглядав якогось перехрестя, де б приземлитись. Я був мало не у хвості поїзда, й, поки мій вагон в'їхав у містечко, паровоз уже проминув станцію, і я відчув, як він знову набирає ходи.

Ось і вулиця. Було затемно роздивлятись, яка вона завширшки і що там з другого боку. Я знав, що мені потрібна вся її ширина, аби втриматись на ногах після стрибка. Я сплигнув проти ближнього краю вулиці. На словах воно просто. Та ось що значить те "сплигнув": по-перше, на бічній драбині я вихиляюсь тілом наперед, скільки мога, це щоб мати чим більший замах для ривка назад при стрибку. По тому я відкидаюсь убік і назад, назад — з усієї сили, і пускаюся, водночас вилягаючи на спину, так начеб я збирався гепнутись потилицею об землю. Це робиться для того, щоб по змозі вгамувати розгін тіла за інерцією від руху поїзда. Коли ногами я торкнувся грунту, тіло моє було похилено навспак, під кутом у сорок п'ять градусів. Отже, я дещо послабив свій розгін, бо коли ноги вдарилися об землю, я не заорав носом. Але одразу ж тіло піднеслося навсторчки і почало перехилятись наперед. Тобто мій тулуб ще зберігав розгін, тоді як ноги від зіткнення з землею цей розгін втратили. Ту втрату я мав компенсувати, піднімаючи ноги чимпошвидше й спонукаючи їх до бігу, аби втримати їх під стрімким тілом. Тому ноги мої прудко й лунко залопотіли поперек вулиці. Я не смів спиняти їх. Якби спинив, то одразу заорав би носом. Мені лишалось тільки чесати далі.

Отак я летів стрімголов, тим лишень заклопотаний, щоб по другий бік вулиці не врізатись у кам'яний мур чи телеграфний стовп. І тут я таки на щось напоровся. Леле! Я розгледів аж в останню секунду перед катастрофою: в темряві стояв не хто інший, як бик. Ми обоє покотилися долі один почерез одного; і так цупко вкоренилася в того бідолахи автоматична звичка, що простягти руку в мить зіткнення і вхопивши мене, він тої руки й не розімкнув. Обоє ми були в нокауті, а коли він очутився, то тримав рукою покірного, мов телятко, гобо.