Проте збігали дні, і я переконався. На власні очі в тій-таки тюрмі я побачив речі неймовірні й страхітливі. І що певніше я переконувався, то глибшала моя шаноба супроти хортів від правосуддя і супроти цілої машини кримінального законодавства.
Моє обурення пішло з димом, і єство моє заполонив страх. Я вочевидь побачив, з чим стаю напереваги. Я зробився покірний та сумирний. Що день, то твердіше впевнявсь я на ухвалі не здіймати ніякої бучі, коли вийду. Все, чого я жадав, вийшовши звідси, — це мати змогу злузнути куди-небудь світ за очі. І саме так я й учинив, коли мене випустили. Затягнув язика поглибше в горлянку, пішов тишком-нишком і слизнув до Пенсільванії людиною вже мудрішою та погамованою.
Два дні я впирався рогами на тюремному дворі. Робота була тяжка, і хоч як я огинався від неї при найменшій нагоді, з сили таки вибився. Винен був харч. Хто б це витримав тяжко робити на такому харчі? Хліб та вода — ото й уся була наша годівля. Раз на тиждень належалося нам давати м'ясо, та м'яса того не завжди всім перепадало, а що всю поживність перед тим виварювали з нього в супі, то, зрештою, байдуже було, куштував ти його раз на тиждень чи ні.
До того ж наша хлібно-водяна дієта мала один істотний гандж: води ми діставали вдосталь, а ось хліба обмаль. Пайка хліба завбільшки була зо два кулаки, і щодня кожному в'язневі давали тричі по такій пайці. Щодо води, то слід визнати, що одним вона була добра — була гаряча. Вранці її звано "кавою", в полудень її величали "супом", а ввечері вона рядилася "чаєм". Але то була все одна й та сама вода. Арештанти звали її "водичка-чарівничка". Вранці вона була чорна і кольором своїм завдячувала тому, що її кип'ятили з перепаленими шкоринками хліба. В полудень її подавали без того кольору, зате з додачею дрібки солі й краплини лою. А надвечір приносили, забарвлену багрянисто-брунатно, причину чого було годі розгадати. Як чай це було чисте ошуканство, але окріп був із біса добрий.
Всі ми в тюрмі округи Ері були голодні, наче вовки. Тільки довгострокачі знали, що то значить наїдатись. Бо на такому харчі, як малострокачі, вони просто повитягали б ноги. Я знаю, що довгострокачі одержували поживнішиий харч, бо на першому поверсі нашого корпусу був цілий ряд їхніх камер, і коли я вибився в привілейовані, то звичайно цупив з їхнього харчу, поки розносив по камерах. Не може ж чоловік жити самим хлібом, та й ще як того не вдосталь.
Мій товариш не збрехав. По двох днях роботи в дворі мене взято з камери і наставлено легкобитом-корпусним. Рано й вечір ми розносили хліб арештантам по камерах; але о дванадцятій вдавалося до іншого способу. В'язні йшли з роботи довгою низкою. Вступивши в двері, вони ламали черідку і знімали руки передущим з пліч. Всередині, якраз біля дверей, були нагромаджені таці з хлібом і тут-таки стояв перший корпусний та два простих корпусних. Я був один з тих двох. Наше діло було тримати таці з хлібом, поки проходитиме арештантська лава. Щойно одна таця, скажімо та, що тримав я, спорожніє, другий корпусний займає моє місце з повното, а як спорожніє й та, то я стаю на його місце з новою повного. Так шерега безупинно суне повз нас, і кожен бере правою рукою свою пайку з виставленої таці.
Перший корпусний мав інше завдання: він стояв коло таці й пантрував, орудуючи кийком. Голодні сіроми ніяк не могли позбутись манливої ілюзії, що їм пощастить якимось припадком хапонути з таці дві пайки. Та за мене такого ні разу не сталось. Кийок першого корпусного — меткий, мов тигряча лапа, — завше випереджував заміри зухвальця-зажери. Він, перший корпусний, окомір мав досконалий і вчистив кийком своїм уже стільки рук, що прихистився бити безпомильно. Він ніколи не хибив і звичайно карав винуватця тим, що відбирав у нього і його власну пайку та виряджав до камери обідати голим окропом.
І часом, коли ті бідолахи лежали голодні по своїх камерах, я бачив десь із сотню зайвих пайок хліба, схованих у камерах корпусних. Може видатися, що той хліб нам наче й ні до чого. Та насправді, то був один з наших набутків. В своєму корпусі ми були економічними магнатами і вдавались на такі самі способи, що й економічні магнати цивілізованого світу. Ми контролювали постачання людності харчами і, подібно до наших братів-розбійників на волі, правили за них, як за батька. Ми гендлювали тим хлібом. Раз на тиждень арештанти, що працювали в дворі, отримували п'ятицентову пачку жувального тютюну. Оцей тютюн правив у нашому царстві за розмінну монету. Дві-три пайки хліба за пачку — такий ми встановили курс, і вони приставали на той торг не тому, що менше любили тютюн, а тому, що дужче любили хліб. О, я знаю, то все одно, що відбирати в дитини цукерку, та що ви хочете? Ми ж мусили жити. І, безумовно, за ініціативу й заповзяття ми заслуговували на якусь винагороду. До того ж ми всього лишень чинили за прикладом своїх братів на волі, котрі в ширшому обсязі і під маскою респектабельних торгівців, банкірів та промислових верховодів творили те самісіньке, що й ми. Я навіть уявити не годен, які лихоліття спіткали б ту нещасну сірому, якби не ми! Присяйбі, ми у виправняку округи Ері таки пустили хліб у товарообіг. А так, ми заохочували ощадність і поміркованість… у тих нещасних сердег, що позбавляли себе тютюну. А ще ж бо — наш приклад! У грудях кожного в'язня ми зароджували амбітну мрію стати такими ж, як і ми, і лупити й собі хаптури. Чисті тобі рятівники суспільства, не інакше!
Ось голодний арештант без крихти тютюну. Може, він марнотравець і сам його весь розтринькав. Дуже добре; в нього є пара шлейок. Я їх у нього вимінюю за півдесятка пайок хліба — чи й за десяток, коли шлейки зовсім справні. Правда, сам я шлейок не носив зроду, але то байдуже. За рогом сидить один довгострокач — тягне десятку за вбивство. Він носить шлейки і якраз потребує пару. Я можу виміняти їх йому за дещицю м'яса. М'ясо — це те, чого я потребую. А може, в нього є пошарпаний роман у паперовій палітурці. То вже цілий скарб. Я можу прочитати його, а потім збути пекарям за коржі, чи кухарям за м'ясо й городину, чи кочегарам за путню каву, чи кому-небудь за газету, що бозна-як потрапляли часом із волі. Кухарі, пекарі й кочегари були такі самі арештанти, як і я, і жили вони в нашому корпусі в камерах ярусом над нами.