Отож покоївка затамувала панії кров (не скільки там її і пролилося— аби тільки та слава), промила рану винцем і перев'язала її як уже могла, а перев'язуючи, знов такого наговорила, що якби навіть доти нічого не було сказано, Ансельмо мусив би все одно повірити, що дружина його — то втілена цнота. Камілла вторувала своїй вірниці, взиваючи себе полохливою та малодушною, бо твердість, казала, покинула її в ту саму хвилю, як мала вона зробити кінець осоружному своєму життю. А ще питала в Леонелли, чи варто говорити коханому мужеві, що тут у них сталось; дівчина відраджувала, що пробі не треба, а то ще пан надумає мстити Лотарієві, життям своїм важачи, вірна ж дружина не мусить підбуджувати чоловіка на сварку, а, навпаки, повинна його по спромозі од усякого лиха впиняти. Камілла обіцяла послухати тої доброї ради, тільки що ж, питала, сказати Ансельмові про ту рану, що він її, безперечно, помітить? На те дівчина відповіла, що вона й на сміх не вміє брехати.
— А то, може, я вмію, сестричко моя? — впала їй у річ Камілла.— То хоч би мені й смерть загрожувала, негодна я брехні скласти, ані неправди сточити. Як уже немає іншої ради, то краще виявити усю щиру правду, аніж мав би нам хто брехню завдавати.
— Не журіться тим дуже, пані моя,— промовила Леонелла,— до завтрього я вже якось придумаю, що маємо казати, та й рана у вас на такому місці, що пан її не конче помітить,— милосердні небеса, маю надію, сприятимуть нашим чесним і гідним намірам. Спокійтеся, голубонько, погамуйте ваше серце, щоб як пан приїде, не застав вас у такій тривозі, здайтеся в усьому на мене та на Бога святого, що ніколи праведних ласкою своєю не оминає.
З пильною увагою слухав і дивився Ансельмо, як виставлялася на сцені трагедія згуби його честі: лицедії грали свої ролі з таким непідробним пафосом, що створювали цілковиту ілюзію живого життя. Ждав, коли вже той вечір настане, щоб піти до щирого свого друга Лотарія і порадіти разом з ним, яке то многоцінне перло знайшов він, випробувавши вірність малжонки своєї. Пані з покоївкою дали йому незабаром зручну нагоду вибратися з дому, і він поспішив з тої нагоди скористатись, побігши одразу ж до Лотарія. Товариші зустрілись — і хто б то мав таке слово пишне та красне, щоб розповісти, як обіймав Ансельмо свого друга, як говорив йому про своє щастя, якими похвалами осипав Каміллу... Лотаріо слухав тую мову без особливої радості — муляла йому свідомість, що він ошукав і тяжко скривдив свого друга; Ансельмо ж хоть і бачив той його настрій, приписував усе тому, що Лотаріо покинув Каміллу раненою з його, Лотарієвої, вини. Тим-то й сказав йому Ансельмо, щоб за Каміллу не дуже турбувався, бо рана та, очевидно, не страшна, коли вони думають її приховати, отож боятися нема чого, нехай друг разом з ним радіє й веселиться: адже це з його дотепною допомогою він, Ансельмо, досяг найвищого блаженства, [228] про яке тільки може мріяти людина. Більше він нічого не хоче, лише складати вірші на честь Камілли, щоб слава про чесноти її збереглася для потомних часів. Лотаріо похвалив його за сю спасенну думку і зголосився з свого боку допомогти в спорудженні того вікопомного чес-теня.
Отак досконало дав себе одурити й ошукати необачний Ансельмо: думаючи спровадити до своєї господи знаряддя своєї честі й слави, він самохіть пустив до себе її повну й цілковиту згубу. Камілла про око гнівалась на Лотарія, коли його зустрічала, а душею сміялась. Те ошуканство тривало ще певний час, аж поки колесо фортуни повернулось і вся та ганьба, так уміло доти приховувана, вийшла наяв, а Ансельмо життям приплатився за ту свою безрозсудну цікавість.
РОЗДІЛ XXXV,
де оповідається про небувало жорстоку битву Дон Кіхота з бордюгами червоного вина і докінчається повістю про безрозсудно-цікавого
Небагато вже зосталося до кінця повісті, коли раптом із комірчини, де спочивав Дон Кіхот, вискочив перестрашений Санчо Панса, волаючи:
— Агей, панове, біжіть-но швидше сюди та поможіть мойму панові! Там така йде битва, така битва, що другої такої завзятої та запеклої я зроду ще не бачив... Як рубонув він того велетня, ворога принцизни Обізіяни, так Боже ж ти мій: одітнув йому одним махом голову, чисто тобі як ріпу!
— Що се ти мелеш, братику? — перебив його парох, одриваючись од читання.— Ти, Санчо, певне, не при собі. Де в біса таке може бути, коли той велетень відціля за дві тисячі миль?
Та тут усі вони почули за стіною гармидер якийсь і гучні Дон Кіхо-тові крики:
— Ага, попався, розбишако, латриго, злодію! Тепер ти в моїх руках, і кривуля твоя тобі не поможе!
А тоді ніби по стіні, чи що, з усієї сили — кресь, кресь!
— Та годі вже дослухатися,— сказав Санчо,— ідіть краще та розбороніть їх або підсобіть мойму панові. Тільки, мать, уже не треба, бо велетень лежить напевняка мертвий та Богові за свої гріхи одвіт держить, що на віку нагрішив. Я сам бачив, як кров по помосту цебеніла й голова долі валялась, убільшки з добрий винний бордюг.
— Бог мене побий,— обізвався тоді корчмар,— коли той Дон Кіхот чи Дон Анциболот не порубав міхів із червоним вином, що в головах йому стояли! Отож, мабуть, вино розлилося, а сей молодець дума, Що то кров!
Та й кинувся мерщій до комірчини, а за ним і всі — ото була дивовижа! Дон Кіхот у самій сорочці, не дуже довгій, бо спереду ледве вище колін, а ззаду ще на шість пальців куціша, ноги худющі, волохаті, і не сказати, щоб вельми чисті; на голові йому корчмарева ярмівка, [229] червона та засмальцьована, на ліву руку накинута ковдра, та сама, що добре ввірилась Санчові з відомої нам причини, а в правій — голий меч; тим мечем рицар вимахував на всі боки з грізним гуканням, наче й справді бився з яким великолюдом. Очі йому були, щоправда, заплющені, бо він таки спав і снив, що з велетнем воює: так йому вбилася в тяму пригода, в яку він удався, що зразу примарилось, ніби він уже прибув у царство Обізіянське і сточив бій із лютим ворогом. Отож він і затинав мечем по бордюгах, думаючи, що рубає велетня, аж уся комірчина вином підпливла. Скоро корчмар теє побачив, зараз кинувся люто на Дон Кіхота з кулаччям,— якби Карденіо з священиком не відтягли його, то зле скінчилося б ота гігантомахія... А бідолашний гідальго аж тоді прокинувся, як цилюрник приніс із колодязя цілий цебер холодної води і вивернув на нього одним разом. Глипнув очима Дон Кіхот, та й ще не зовсім прочумався — не тямив, де він і що. Доротея збентежилась, побачивши свого обранця в такому куцому і, сказати б, неповному вбранні, то не зайшла навіть подивитись, як він із її недругом воював. А Санчо лазив по помосту та все шукав ту вели-канську голову і, не знайшовши нічого, сказав: