— Не треба,— сказав Лотаріо,— не такі вже ворожі до мене музи: десь-колись гляди та й завітають у гості. Скажи тільки Каміллі про те моє уявне закохання, а вірші я напишу — не такі, може, добрі, як того предмет вимагає, та й не згірші, як на мою спромогу.
Отак і домовились двоє друзів — один нерозсудливий, а другий невірний. Ансельмо пішов додому і спитав у Камілли (а вона вже давно того питання ждала і дивувалась, чом він.не питає), з якої причини написала вона йому того листа. Камілла одказала, що їй здалось, ніби Лотаріо поглядав на неї зухвалим оком, не так, як при ньому, але вона, [218] мабуть, помилилась, бо Лотаріо уникає зустрічі з нею, особливо на самоті. Ансельмо заспокоїв дружину, сказавши, що її підозра була даремна, бо йому відомо, що Лотаріо закохався в одну вельможну панянку, таки з Флоренції, яку він оспівує під ім'ям Хлоріди, та і взагалі його нема чого боятися, бо то правдива душа і щирий приятель їм обом. Якби Лотаріо був не попередив Каміллу, що ту любов до Хлоріди він навмисне вигадав для Ансельма, аби мати змогу оспівувати часом її красу, вона б напевне впала була в одчайдушні тенета ревнощів,— а так вона сприйняла цю вістку з легким серцем.
Назавтра в обід, як сиділи вони втрьох за столом, Ансельмо попросив Лотарія почитати їм що-небудь із того, що він написав про кохану свою Хлоріду: Камілла її не знає, то він нехай сміло говорить про неї що хоче.
— Нехай би Камілла її і знала,— заперечив Лотаріо,— мені нема чого од вас таїти. Коли закоханий прославляє вроду своєї дами і називає її жорстокою, то він аж ніяк не ущерблює її доброї слави. Та вже так чи інак, а коли просите, прочитаю вам сонета, що склав я вчора про невдячність Хлоріди; ось він увесь:
СОНЕТ
Як злине ніч на землю чорнокрила
І в тихім сні спочине смертних рід,
З незлічних мук скупий складаю звіт
Я небові й тобі, Хлорідо мила.
А встане знов ясне денне світило,
Рясним багрянцем запаливши схід,
— Печальну повість злигоднів і бід
Повторюю й зітхаю осмутніло.
А як те сонце з сяйного престолу
Вогненні стріли кидає додолу,
Караюсь я і мучуся без меж.
І знову — ніч, і знов я гірко плачу,
І скаржуся, й молю, і знову бачу,
Що небеса глухі, й Хлоріда — теж.
Сонет припав до душі Каміллі, Ансельмові ж ще й більш од того: він похвалив його й сказав, що дама та й справді понад усяку міру жорстока, коли на таке щире кохання серцем не озивається. Тут упала в річ Камілла:
— Хіба то,— каже,— все правда, що закохані поети виспівують?
— Як поети,— відповів Лотаріо,— вони можуть часом схибити проти правди, але як закохані, кажуть саму правду, та ще й не всю.
— Авжеж, що так,— підтвердив Ансельмо, аби лише підтримати Лотарія і надати більшої ваги його словам, та Камілла, захоплена своїм коханцем, не звернула навіть уваги на ті чоловікові хитрощі. Все Лотарієве було їй миле, а знаючи добре, що вона сама і є ота Хлорі-Да, до якої звернені юнакові думки й вірші, вона спитала, чи не має він іще якогось сонета чи іншого такого твору. [219]
— Маю ще одного,— сказав Лотаріо,— тільки здається мені, що він не такий гарний, як той, або, вірніше, гірший від нього. А втім, судіть самі:
СОНЕТ
Я скоро вмру. Жорстокий вирок свій
Вже винесла твоя сліпа гординя;
Не засудивши мирного служіння,
Сконаю я, як раб покірний твій.
І в тій країні, де немає мрій,
Де все земне стає блідою тінню,
Носитиму я в серці, мов святиню,
Нетлінний скарб — твій образ неземний.
Той скарб мені за всі дорожчий блага,
Хоча твоя байдужість і зневага
Наближують щомить фатальний строк.
Біда мандрівцю, що, запливши в море,
У буряні і темряві простори,
Ні пристані не бачить, ні зірок!
Ансельмо похвалив і сього сонета — він, мовляв, незгірший як той,— і так доточував кільце до кільця в ланцюгу безчестя, що його чимраз дуже обкручував і обплутував; чим більше топтав його честь Лотаріо, тим лестивіше запевняв його, ніби тая честь сяє-ясніє, як ніколи; чим нижче ступінь по ступеню котилась Камілла в безодню ганьби своєї, тим вище стояла вона в очах свого мужа на п'єдесталі чистоти й доброї слави...
Якось Камілла, зоставшися на дві пари очей з покоївкою своєю, сказала їй:
— Мені аж прикро, кохана моя Леонелло, що не зуміла я як слід подорожитися — не довго за собою Лотарія водила, надто швидко його волю вволила. Боюся, чи не буде він мене за ту податливість та поступливість мою зневажати, забувши жагу свою рвійну, що мене подолала.
— Не журіться тим, панійко моя пишна,— заспокоїла її Леонелла.— Якщо тільки гостинець добрий і сам собою дорогий, то ніякий поспіх ціни його не збавить і не зменшить. Не дурно ж то кажуть: "Хто швидше дає, то двічі моє".
— Так-то воно так,— заперечила Камілла,— але є й інша примовка: "Легко здобуте легко й забути".
— Ет, ся примовка вас зовсім не тичеться,— сказала Леонелла.— Часом, славлять, любов на крилах літає, а часом пішки ходить; в одного вона біжить, а в другого звільна ступає, того холодком обвіє, того жаром обсипле, кого ранить, а кого й на смерть б'є; може в одну мить спалахнути і згаснути, перегорівши; вранці обляже фортецю, а надвечір здобуде, бо нема такої сили, щоб проти неї встояла. А коли так, то чого ж вам боятися, чого страхатися? Отак же, мабуть, сталось і з самим Лотарієм, коли Амур узяв собі за знаряддя відсутність мого пана. В отсей же проміжок і мало статися те, що було од Амура приречено, [220] бо якби той час ізгаявся, вернувся б Ансельмо і— не дав би довести справи до кінця. Немає в любові кращої помічниці для осягнення бажаних цілей, як нагода, тим же вона й користається з неї у всіх ділах своїх, особливо наприпочатку. Це все я знаю не з людського переказу, а таки з власного досвіду,— хай колись я вам про те дрібніше розкажу, бо в мене ж і в самої кров молода в жилах іграє. Ще ж і на те зважте, пані моя Камілло, що не так уже й зразу ви його волю вволили, а побачили перше всю душу Лотарієву в очах його і в зітханнях, в словах і присягах, в дарунках і приносах,— побачили, який то гідний юнак і якої він вартий любові. А коли так, то нехай не тривожать самої уяви оті недоречні сумніви, оті манірні думки: будьте певні, що Лотаріо поважає вас так само, як ви його, і втішайтеся, що не до нікчеми якогось у любовні тенета впали, а до чоловіка доблесного й достойного, бо має він у собі не лише чотири "ес", що притаманні щирому коханцю, а цілу абетку добрих якостей. Зараз я вам, коли хочете, ту абетку напам'ять прослебізую. Отож, на мої очі і на мою думку, Лотаріо ваш азартний, бравий, вірний, гарний, добрий, елегантний, єдиний, жаданий, завзятий, іменитий, красномовний, ласкавий, мужній, незрадливий, обачний, пильний, розумний, далі йдуть оті самі чотири "ес", тобто сміливий, славний, стійкий і скритний, тоді знов твердий, услужний, фанатичний, хоробрий, цільний, чарівний, шанобливий, щирий, юний і, нарешті, ярий (бо м'який знак, як пані сама знає, тут ні до чого).