Тоді, хоч яка була злякана і стомлена, рушила жваво далі, про одне лише думаючи і дбаючи — як би сховатися в сих горах, щоб не знайшов мене панотець і ті люди, яких він послав за мною нагонцем. Тож і забилась я, буде вже кілька місяців, між сього бескеття і найнялась тут за підпасича до одного скотаря полонинського в самому серці отсих гір та й пастушила собі, намагаючись далі од свого господаря триматись, щоб не зрадило мене ненароком волосся моє, як оце й тепер. Та шкода було моїх старань і зусиль — господар догадався-таки, що я не хлопець, і посіла його та сама грішна думка, що й слугу мого. А що доля не завше посилає нам і рятунок разом з бідою, то не знайшла я такої кручі, щоб і цього покруча з неї зіпхнути, і вирішила, що краще мені втекти і сховатись десь у пущі, аніж випручуватись від нього чи випрошуватись. Давай я тоді знову нетрями блукати і такого захисту шукати, де ніхто не заважав би мені з плачем і зітханнями благати Господа, щоб він змилосердився над моєю недолею і дав мені сили цюю біду перебідувати або послав мені смерть у цих пустельних місцях, щоб і згадки ніякої не лишилось про безталанну дівчину, що на неї безневинно стала слава й пішли поговори не тільки в рідному селі, а і в чужій чужині.
Розділ XXIX,
де оповідається, яким хитрим і мудрим способом одзволено нашого закоханого рицаря від суворої покути, що він на себе накинув
— Отеє вам, панове, і вся правдива повість моїх злигоднів — глядіть же й судіть тепер самі, чи не маю я достатньої причини для ще тяжчих зітхань, ще буйніших сліз, ще гіркіших слів, ніж ті, що ви тут бачили й чули. Пізнавши достоту, яке велике моє страждання, ви не будете марно втішати мене, бо ліків на нього немає. Я ж вас лише одного прошу (се ви легко можете і мусите зробити) — порадьте, де б мені довікувати віку без обави і опасу, що мене тії знайдуть, котрі так пильно шукають. Хоч і знаю я, що отець-мати люблять мене щиро і приймуть з дорогою душею, так соромно ж мені й подумати, що я з'явлюсь перед ними такою — краще десь світ за очі змандрувати, аніж бачити, як вони журяться, що я їм слави наробила, рутвяного віночка не доносила...
Сеє сказавши, Доротея замовкла і вся на личку спаленіла — зразу знати, що була то чула й сором'язлива душа. А послухащі душі жалем живим пойнялися і дивом великим дивували, що яка то вона нещасна. Парох хотів уже був словами своїми подати їй ради й розради, та Карденіо похопився поперед нього і спитав:
— То ви, сеньйоро, і єсть, виходить, красуня Доротея, єдина донька багатого Кленарда?
Здивувалась Доротея непомалу, почувши ім'я батька свого з уст такого злиденника (ми вже казали, що Карденіо в рам'ї ходив), і спитала в нього:
— А ви ж хто такий, чоловіче добрий, що знаєте, як панотця мого [179] звати? Адже я, здається, оповідаючи про свою недолю, жодного разу його ймення не назвала.
— Я той безталанний,— відповів Карденіо,— що його Люсінда, як ви самі, сеньйоро, сказали, нарекла своїм мужем; я бездольний Карденіо, якого той самий лиходій, що вас у неславу ввів, ось бачите до чого довів — я обідраний, голий, безутішно сумовитий і, ще гірше од того, несамовитий: адже я тільки тоді при доброму розумі буваю, коли небо завволить повернути мені його на малу часинку. Я той, Доротеє, хто був свідком злочину, зробленого доном Фернандом, хто чув, як Люсінда дала згоду стати його малжонкою. Я той, кому не стало зваги діждатися, поки вона опритомніє, і дізнатися, що написано в листі, знайденому в неї на грудях, бо душа моя не здоліла всіх тих нещасть заразом винести. Терпець покинув мене — і я покинув той дім, лишивши господареві моєму листа, що він мав передати Люсінді, та й подався в ці пустельні місця, щоб тут уже й життя моє скінчити, що стало мені як смерть осоружне. Та доля не відібрала мені життя, лиш розум — може, вона берегла мене для сієї щасливої нагоди, що я з вами зустрівся. Коли правда все те, що ви тут розповіли (а я в тім не сумніваюсь), то дуже можливо, що нам обом судилося від неба по наших злигоднях таке щастя, якого ми й не сподівались; раз Люсінда не може одружитися з доном Фернандом, бо вона моя, і сама про те ясно заявила, а дон Фернандо не повинен її брати, бо він ваш, то маймо певну надію, що небо поверне нам наше: права наші залишаються в силі, вони ще не скасовані й не відчужені. І якщо є в нас така потіха, не на марній надії фундована, не на хибній уяві грунтована, то благаю вас, сеньйоро, дайте інший напрям благородним думкам вашим, перемініть наші наміри, як я гадаю перемінити свої, і сподівайтесь кращої долі. Присягаю вам словом рицарським і вірою християнською що не покину вас, поки ви не поєднаєтесь із доном Фернандом; якщо він по-доброму не захоче виконати свого супроти вас обов'язку, то, кори-стаючи з вольності своєї шляхетської, я викличу його на поєдинок, щоб у правому бою покарати його неправність; про власну кривду я не згадаю, нехай карає за неї праведнеє небо, мені ж тут на землі аби за вашу помститись.
Великим дивом дивувала Доротея, почувши, що сказав Карденіо; не знаючи, як подякувати йому за таку великодушність, вона вже хотіла до ніг йому припасти, щоб поцілувати, та він того не дозволив. Тоді зняв слово священик; похваливши Карденія за його благородний намір, він став обох їх просити і умовляти, щоб вони поїхали з ним до його села і там запаслися всім потрібним, а потім уже можна буде вирішити, чи їм шукати дона Фернанда, чи Доротею до батька-матері одвезти, чи як там уже краще прирозуміється. Карденіо і Доротея подякували йому і прийняли ті його ласкаві запросини.
Цилюрник, що до всього того пильно прислухався, теж докинув своє слово і з не меншою, ніж священик, готовністю запропонував їм свої послуги, а потім розповів коротенько про те, чого вони сюди заїхали, та про химерне Дон Кіхотове божевілля; тепер, казав, треба лиш почекати на джуру, що пішов по свого пана. Карденіо пригадав немов крізь сон свою сутичку з Дон Кіхотом і розказав про неї товариству, [180] от забув тільки, з якої причини вона сталась. В цю хвилю вони почули якесь гукання, і священик з цирюльником зразу впізнали Санчів голос,— не знайшовши своїх супутників на тому місці, де він із ними розстався, джура кликав їх тепер гучно та зично. Вони рушили йому назустріч і спитали, що там чути з Дон Кіхотом; Санчо повідомив, що його пан, худий, блідий, голодний і напівголий (бо лише в самій сорочці), зітхає по володарці своїй Дульсінеї, і хоч він сказав, що Дульсінея велить йому негайно покинути ті гори і їхати до неї в Тобосо, рицар заявив, що не стане перед ясні її очі, допоки не звершить діянь, гідних і достойних її правдивої милості; як воно й далі так діятиметься, то не бачити йому ані імператорства, на яке він цілком заслуговує, ані того архієпископства, що пасувало б йому в крайньому разі,— отож нехай добре подумають, як його Звідси випровадити. Священик заспокоїв джуру: нехай він, мовляв, не турбується, бо вони таки визволять його звідси, чи по волі, чи по неволі. Тоді він розповів Карденієві та Доротеї, що надумали вони з цилюрником для того, аби вилікувати Дон Кіхота чи, принаймні, доправити його додому; на се Доротея сказала, що вона може вдати з себе скривджену панянку багато краще, ніж цилюрник; є в неї і вбрання відповідне, то все вийде дуже натурально. Тож нехай вони доручать їй цю роль, і вона успішно доведе той їх замір до скутку, бо читала багато рицарських романів і вельми добре знає, якими словами промовляють скривджені панянки, шукаючи оборони у мандрованих рицарів.