Скоро Дон Кіхот зачув назву рицарського роману, не витерпів і таки перебив йому річ:
— Коли б вашець із самого початку сказав мені, що її милость панна Люсінда кохається в рицарських романах, то більше не треба було б ніяких похвал, щоб пересвідчити мене в високості її ума, і навпаки: розум її був би зовсім не таким досконалим, як вашець його змальовує, якби вона не мала схильності до такої виборної лектури; отож зайва річ широко розводитись переді мною про її красу, чесноту й розсудливість: досить мені дізнатися про її смаки, і я, не вагаючись, назву її най-вродливішою і найдотепнішою женщиною на світі. І ще одного хотів би я, пане,— щоб разом із "Амадісом Гальським" вашець послав їй також "Руджера Грецького". Я певен, що панні Люсінді припадуть до вподоби [142]Дараїда і Гарая, а також вишукана мова пастушка Дарінеля та його пречудові буколіки, які він складав і виспівував так граціозно, невимушено й майстерно. Сподіваюсь, що цю втрату можна буде невдовзі надолужити, як тільки вашець захоче з ласки своєї поїхати до мене на село, де я можу дати вашеці понад триста романів: ті книги — правдива утіха душі моєї і усолода мого віку. А втім, якщо я не помиляюсь, їх у мене вже немає з причини лукавих і заздрісних чарівників. Хай вашець дарує мені, що я не дотримав слова і перервав панську розповідь, та коли зайде річ про рицарство, а надто мандроване, то я так само не можу не втрутитися в розмову, як сонце не може не гріти, а місячне проміння не скроплювати землі росою. Тож іще раз прошу пробачення, і хай вашець веде свою історію далі, бо це зараз найважливіша справа.
Поки Дон Кіхот виголошував сю орацію, Карденіо схилив голову на груди і поринув, бачиться, в глибоку задуму. Дон Кіхот удруге звернувся до нього з проханням казати далі, але він так і не підвів голови і мовчав, наче води в рот набрав. По довгій хвилі, одначе, стрепенувся і сказав:
— Мене все не покидає одна думка, і ніхто на світі не спроможен заперечити її чи спростувати (бо тільки дурень гадає і судить інакше): той шахраюга лікар Елісабат таки тягався з королевою Мадасімою.
— Брешеш, сякий-такий сину! — вигукнув люто Дон Кіхот (своїм звичаєм він загнув тут крутіше слівце).— Де видано злорічити так нахабно й безсоромно! Адже королева Мадасіма була вельми достойною дамою, і не можна навіть на хвильку припустити, щоб така вельможна пані тягалася з якимось коновалом, а хто говорить інакше, той бреше, як послідущий лайдак! І я ладен довести це йому, пішо чи кінно, збройно чи беззбройно, вдень чи вночі, як і коли завгодно!
Карденіо пильно дивився на Дон Кіхота; у юнака починався напад скаженості, і незмога його була казати далі свою історію, та наш рицар все одно не міг би її слухати, обурений до дна душі тим, що почув про королеву Мадасіму. Диво дивне! Він так гаряче обстав за нею, ніби то була його правдива і природна володарка, а все через ті богомерзенні романи... Карденіо, як я вже сказав, був не при собі; почувши, що його взивають брехуном, лайдаком та іншими гнилими словами, він розсердився не на жарт: підняв із землі каменюку і так нею Дон Кіхотові в груди торохнув, що той миттю навзнак повалився. Санчо Панса, побачивши таку напасть, кинувся на скаженого з кулаками, але обшарпанець одним ударом збив його з ніг, а тоді скочив на нього і добре попом'яв йому боки. Козопас хотів був оборонити джуру та й сам узяв у плечі більше, ніж треба. Давши отак усім доброго чосу, шаленець майнув собі в гори, мовби й не він. Санчо підвівся, лютий-прелютий, що його так безвинно побито, і вирішив на козопасові серце своє зігнати: то він, мовляв, у всьому винен, бо не сказав їм загодя, що на того чоловіка причина находить, а якби був сказав, то вони б уже малися на бачності. Козопас огризнувся: я, каже, говорив, а хто не чув, сам винен. Слово по слову, та й за патли схопились і навкулачки пішли; щоб Дон Кіхот був їх не розборонив, багато б там пір'я з обох насипалось. Сікаючись до пастуха, Санчо верещав: [143] — Не руште мене, пане Рицарю Сумного Образу! Адже се такий самий хлоп, як і я, в рицарі не свячений, то вільно мені як-хотя оддячити йому за кривду, хоч би й навкулачки, аби в чесному бою.
— Та воно ніби й так,— сказав Дон Кіхот,— але, скільки я знаю, сей чоловік не винен, що так сталось.
Погамувавши противників такими словами, Дон Кіхот знову спитав у козопаса, чи можна буде якось того Карденія розшукати, бо йому страх як хотілось дослухати його повість до кінця. Козопас відповів, як і перше, що обшарпанець певного притулку не має, та як по сих урочищах довше полазиш, то неодмінно його знайдеш — чи при своїм розумі, чи непритаманного.
РОЗДІЛ XXV,
де оповідається про дивні речі, які приключились хороброму рицареві з Ламанчі в Моренських горах, та про покуту, що він собі накинув, наслідуючи Милосума
Дон Кіхот попрощався з козопасом і, сівши знову на Росинанта, сказав Санчові, щоб за ним їхав; хоч і не хотілось того джурі, та мусив коритись. Скоро забились вони між найдикіші кручі та стромовини, і Санчові вмерло забажалось із паном побалакати, та, боячися порушити його наказ, він усе ждав, що, може, рицар обізветься перший. Врешті не витерпів гніту мовчанки і сказав:
— Пане мій Дон Кіхоте, благословіть мене і одпустіть з душею: вернуся я краще додому, до жінки своєї й діточок, хоч наговорюся там і набалакаюсь із ними досхочу. А то що ж виходить — тиняйся з вами день і ніч по отсих нетрищах і словом не обізвись, коли побалакать охота? Це все одно, що живцем у домовину лізь! Якби ще воно так діялось, як за царя Гісопа, коли всяка твар говорити вміла, то я погомонів би собі з осликом та й розбив свою тугу. А то ж так тобі прикрутило, що просто витерпу нема — блукаєш отак безперестану, пригод шукаючи, дістається всього — і кулаків, і носаків, і товчеників і гойдаників, і паліччя й камінюччя, а ще як на те і рот тобі зашито, не вільно сказати, що на серці маєш, мов ти німтур який, прости Господи!
— Розумію, Санчо,— сказав Дон Кіхот,— тобі притьмом забажалось, щоб я скасував заборону, що наклав тобі на язик. Гаразд, можеш уважати, що я її вже скасував, говори все, що на думці маєш, але знай, що я даю цей дозвіл лише на той час, поки ми з гір не виберемось.