— Ні, пане, не піду, незмога моя,— одмагався Санчо.— Скоро я од вашої милості одійду, зразу всяке страховіття на мене лізе, всяке марево мріється. Вже хоч гнівайтесь, хоч ні, а я од вашої парсони зроду-звіку ні на ступінь не віддалюся.
— Хай буде й так,— погодився Рицар Сумного Образу,— мені навіть приємно чути, що ти здаєшся на мою мужність, і будь певен, що швидше тебе зрадить власний подих, ніж мій бойовий дух. А тепер слідкуй за мною слідом, як тільки можеш, та візьми очі в руки; ми об'їдемо цю.гірку навкруг, чи не натрапимо де на того чоловіка, що оце перед нами на верху промайнув. Жодного сумніву нема, що то не хто інший, як властитель знайдених нами речей.
— А може, краще нам його не шукати? — сказав на те Санчо.— Адже як ми його знайдемо і виявиться, що то його гроші, то річ ясна, що треба буде їх вернути... Навіщо ж нам даремно старатися? Нехай би вже я користався ними з чистим сумлінням, поки хазяїн не об'явиться ненароком. До того часу я, можливо, вже все розтрачу, з голого й король, мовляли, нічого не візьме.
— Е, ні, Санчо, так не годиться,— заперечив Дон Кіхот.— Раз уже ми спали на здогад, кому та згуба належить, і чоловік той десь тут, ми повинні розшукати його і все віддати. Як же ми утримаємось од пошуків, то наш уґрунтований здогад обернеться проти нас незаперечною виною. Отож, друже Санчо, не журись, що нам доводиться його шукати, бо як ізнайдемо, то я журбою об землю вдарю.
По сій мові підострожив Росинанта, а Санчо рушив за ним на батьківських, з причини Хінеса де Пасамонте, ще й клажу мусив на собі рйчити. Просуваються вони отак попід горою, аж бачать — у ярку мул дохлий лежить, уже собаками добре надшарпаний та птаством надкльований, а ще й сідло на ньому, і вуздечка. Тут вони ще більше в своїм здогаді впевнились: той чоловік, що плигом по горі біг, був господарем і сій животині, і клунку, що вони знайшли.
Дивляться вони на того мула, коли чують — свиснув хтось, як ото пастухи, буває, свистять попасуючи. Аж і справді, з лівої руки де взялися кози, чималий гурт, а за ними на узгірку й козопас вигулькнув, підтоптаний уже дідок. Дон Кіхот гукнув йому, щоб униз спускався, а той відгукнувся, питаючи, яка нетеча завела їх у сі нетрі, де нога людська, либонь, не ступала, хіба що кози, чи вовки, чи ще яка звірина сліди свої значать. Санчо знов крикнув, щоб до них ішов, тоді вони все йому до ладу розкажуть. Козопас зійшов униз і, наблизившись до Дон Кіхота, промовив:
— Еге ж, пане, ви на того мула дивились, що онде в жолобку витяг-ся? Він тут уже з півроку лежить. А хазяїна його не бачили?
— Нікого ми не бачили,— відповів Дон Кіхот,— наткнулися лише на подушку сідельну та баул десь тут недалечко.
— Бачив їх і я,— сказав пастух,— та не хотів не то брати, а й торкатись до нього, бо, може, воно з примхою, та й гріх, щоб не сказали — злодій. Нечиста сила лукава: такого тобі під ноги підсуне, що незчуєшся, як і спотикнешся.
— І я так кажу,— похопився Санчо.— Набрів і я на ту знахідку та й відсахнувся: цур їй, нехай собі лежить. Хоч і гарний гончик, так на ньому балабончик.
— Скажіть мені, діду,— звернувся Дон Кіхот до козопаса,— ви не знаєте, чиє се майно?
— Я тільки ось що знаю,— відповів старий,— місяців тому буде шість абощо приїхав до одної котари пастушої, миль за три звідси, молодий та гарний панич, верхи на оцій самій худобині, що дохла валяється, і з тією самою кладдю, що ви, кажете, знайшли та не взяли, і спитав у нас, де тут у цих горах найглухіша глушина. От ми йому й кажемо, що в сій таки місцині — та так воно і є, бо як далі ще трохи пройдеш, то навряд чи вже назад виблудишся; мені оце аж дивно, як ви сюди забились, що тут нігде ані тобі стежини, ані сакомки не знати. Ну так от, як почув панич нашу одповідь, зараз мула завернув і подався туди, куди ми показали, а ми всі тільки дивувались, що який то бравий молодець, та чудувались, що в нас таке питав і так притьмом у гірську дичу вдарився. Потому не бачили ми його довший час, та одного дня він перейдиняв якось по дорозі пастуха нашого і, не кажучи ні слова, почав бити його кулаками та носаками, а тоді мотнувся до ослиці, на якій харчі були пов'ючені, забрав увесь хліб і сир і знов у нетрі гірські подався, мов вітром його здуло. Як ми про те дізнались, пішло нас кілька чоловік по диких безседах його шукати: два дні скрізь лазили і таки знайшли його в дуплі товстелезного здорового дуба. Він зустрів нас вельми приязно, та одяг на йому вже подерся, а на лиці він дуже змінився, засмаглів на сонці, так що на превелику силу ми його впізнали — більше по одежі, що тоді бачили, хоч вона вже вся на дрантя звелась. Він привітався до нас чемненько і в коротких словах цілком розсудливо сказав нам, щоб ми не дивувались на чудний його прожиток, бо так, бач, треба — за премногі свої гріхи він таким оброком обрікся. Стали ми в нього допитуватись, хто ж він такий єсть, та так і не допитались нічого. Тоді попросили, що як треба йому харчів (а без них же ніяк не можна), нехай скаже, де його шукати, і ми з дорогою душею принесемо йому всякої всячини; як же те йому не до вподоби, то хай прийде й попросить чого треба, замість у пастухів однімати. Він подякував нам на добрім слові, перепросив за той колишній наскок і пообіцяв, що однині прохатиме в нас ради Христа, не чинячи нікому жодної кривди. Щодо житлища, то сказав нам, що певного притулку в нього нема: де ніч спобіжить його, там він і голову прихилить. Розказав нам оце все, а тоді як заридає, та так же ревно та жалісно, що й ми за ним заплакали, хіба б із каменю були, тоді б, може, вдержались. Та й як нам було не плакати, побачивши, який він тоді був і який тепер став! Я вже сказав попереду, що то був панич гарний і ставний із себе, а на мову ґречний і розсудливий, зразу видно, що високого роду й доброго хову. Нащо вже ми, люди прості, а й то, його слухаючи, одразу постерегли ту його чемність і ввічливість. От він говорив-говорив, а тоді раптом затнувся і ні пари з уст, а очима в сиру землю врився. Ми вже й не дишемо, ждемо, що далі буде, аж моторошно, що він так заціп. А він то витріщить очі і пильно в землю дивиться, ані змигне, то знов заплющить, та губи зціплює, та брови супить,— догадались ми, що то причина на нього найшла. Скоро той наш здогад стався певністю, бо тим бідолахою вдарило як стій об землю; як не схопиться ж він тоді, як не кинеться на того, що скраю стояв! Щоб ми його не вдержали, то був би на смерть убив. Б'є кулаками, кусає і лементує несамовито: "А, віроломцю Фернандо! Зараз, зараз заплатиш ти за кривду, що мені єси вчинив! Оцими руками я вирву тобі з грудей серце, де звили собі кубло всі на світі пороки, а найпаче зрада і облуда!" І ще говорив багато такого дечого, все шпетив того Фернанда і взивав його зрадником та віроломцем. Сяк-так ми од-зволили од нього свого товариша, тоді той навіжений, ні слова більше не кажучи, шурх од нас у оці чагарі та хащі — був та й нема, шукай його, де знаєш. З усього того ми зміркували, що на нього часами находить і що якийсь Фернандо мусив його чимось непомалу скривдити, коли вже он до чого людину довів. Пізніш ми не одну мали нагоду в тому здогаді впевнитись; він почасту виходив отут на дорогу — коли попросить, було, в пастухів чогось попоїсти, а коли то й силою видере, бо як паде на нього падь, то зроду по-доброму, ні в кого не візьме, а все з кулаками кидається. А коли притаманний ходить, то любо та мило [137] Христа ради попросить і дякує щиро, часом і не без сльози. Повірите, панове,— казав далі козопас,— ми оце вчора ще з чотирма хлопцями (двоє пастухів і двоє підпасичів) вирішили шукати його, поки не знайдемо; як же знайдемо, то чи по волі чи по неволі одведемо його в місто Альмодовар (туди звідси миль так із вісім буде) і там уже або вилікуємо його, якщо на сю хворобу є ліки, або хоч дізнаємось принаймні, як просвітла хвиля на нього найде, хто він такий і чи є в нього родичі які, щоб їм про те лихо вістку подати. І знайте, що речі, які ви знайшли, саме цьому чоловікові належать: ото ж ви й бачили його, як скакав трохи не голий по верхогір'ю.