— Правда ваша, добродію,— обізвався старий,— тільки ж у чаклунстві я безвинен, а щодо звідництва не заперечую; втім, я нічого лихого не коїв, а, навпаки, про те дбав, щоб усім жилося втішно й весело, тихо й мирно, щоб не було ніяких звад і сварок. Та не зважаючи на ті мої добрі наміри, мушу йти туди, звідки вже навряд чи коли повернусь, бо літа мене к землі прибивають, ще й на пухир недугую, що просто витерпу немає...
Сказавши сеє, знову гірко заплакав, аж Санчові шкода стало старого: видобув із-за пазухи четвертака та й подав йому Христа ради. Дон Кіхот під'їхав тим часом із розпитками до наступного злочинця; той відповів йому ще бравіше, ніж попередній:
— Я за те попався, що жирував через лад з двома кузинками моїми та ще з двома сестрами, не зовсім рідними,— і до того дожирувався, що дуже наші стосунки заплутались: хто тепер кому чим і як доводиться, того й найзавзятіший юриста не втне з'ясувати. Вина моя наяв вийшла, заступники підвели, бо грошей було не товсто, думав уже, що на горло мене скарають, аж ні — дали шість років галер. Ну що ж, катюзі по заслузі: та я ще молодий, до кінця віку далеко; аби життя, ще все буде. Якщо ваша милость має дещицю на запомогу бідним-нещасним, то Бог вам заплатить у небі, пане рицарю, а ми на землі благатимемо Всевишнього, щоб він послав вашій милості довгий вік і всіляке благоденство, якого ваша доброта безперечно заслуговує.
Сей каторжник убраний був у студентський одяг, і один із вартови-ків сказав, що то великий красномовець і знакомитий латинник. Далі йшов чоловік років під тридцять, дуже гарний із себе, тільки що одно око йому в друге заглядало. Скутий він був не так, як інші: на нозі мав довгого ланцюга, що обвивався йому навкруги всього тіла, а на шиї аж двоє залізних кілець — одно злучене з ланцюгом, а друге, так зване "держи-мене" або "задериголова", з'єднувалось біля пояса двома залізними прутами з наручнями, замкнутими на велику колодку, так що ні рук до рота не піднесеш, ні головою до рук не нахилишся. Дон Кіхот спитав, чому на сьому чоловікові більше кайдання, ніж на інших.
— Тим на ньому більше кайдання,— відповів вартівник,— що він один натворив більше злочинів, ніж усі інші огулом. То такий зух, такий одчаюга забісований, що хоч і закували його отак кругом, а боїмося, щоб не втік.
— Які ж там можуть бути злочини,— спитав Дон Кіхот,— коли його тільки на галери засуджено?
— Так на десять же років,— відповів вартовик,— а це все одно, що громадянська смерть. Та що там довго балакати: сей молодець, щоб ви знали, сам знаменитий Хінес де Пасамонте, званий іще Хінесик-Потягусик.
— Пане комісаре, ви не дуже,— обізвався тоді кайданник,— мабуть, не треба перебирати, як кого дражнять! Моє ім'я Хінес, а не Хі-несик, а прізвище — Пасамонте, а зовсім не Потягусик, як вашмость каже. Краще хай гляне кума, яка сама.
— Не розпускай губи, пане шалигане,— гримнув на нього вартовик,— як не хочеш, щоб я її тобі заткнув.
— Ну, що ж,— сказав кайданник,— усі ми під Богом ходимо, та [127] колись я ще покажу декому, чи мене звати Хінесик-Потягусик, чи як інше.
— А що, лайдаку, хіба не так тебе дражнять? — спитав вартовик.
— Дражнять, дражнять,— відповів кайданник,— та й додражнять-ся, що всім заціпить, бо я їм з одного місця все волосся повискубую. А ви, пане рицарю, як маєте нам щось дати, то вже давайте: їдьте собі з Богом, бо ті ваші розпитки вже добре остобісіли. Як вас цікавить моя особа, то знайте — я Хінес де Пасамонте і сам списав своє життя оцими ручками й пучками.
— Латрига правду мовить,— підтвердив комісар,— він і справді списав свою історію дуже, як то кажуть, до шмиги і залишив ту книгу в тюрмі під заставу на двісті реалів.
— І викуплю колись,— докинув Хінес,— хоч би й за двісті дукатів.
— Така б то вона добра? — спитав Дон Кіхот.
— А добра,— відповів Хінес,— сховається перед нею в кут і Ла-сарільйо з Тормеса, і всі інші подібні писання, старі й нові. Бо в ній, мосьпане, щоб ви знали, сама щира правда, і така ж цікава та втішна, що ніяка вигадка їй не дорівняє.
— А як тій книзі на титул? — спитав Дон Кіхот.
— "Життя Хінеса де Пасамонте",— відповів Хінес.
— І вона вже закінчена? — допитувався Дон Кіхот.
— Як же вона може бути закінчена,— сказав Хінес,— коли моє життя ще не скінчилось? В ній воно описане од самого народження й до тої хвилі, коли мене востаннє засуджено до галер.
— То ви вже там і передніше бували? — спитав Дон Кіхот.
— Атож,— відповів Хінес,— довелося вже служити Богові й королю аж чотири роки, скуштував я і сухарів казенних, і карбачів. Що знов туди йду, не страшно: се добра нагода книгу дописати, бо зосталось іще чималенько. На гишпанських галерах гулящого часу випадає подостатком, а на обміркування мені не так-то й багато треба, бо я свій матер'ял напам'ять знаю.
— Та ти, я бачу, завзятий,— зауважив Дон Кіхот.
— І нещасливий,— додав Хінес,— бо так уже повелось, що талановитих людей усюди безталання переслідує.
— Скажи краще тумановитих,— обізвався комісар.
— Я казав уже вам, пане комісаре, щоб ви не дуже той,— огризнувся Пасамонте.— Не на те вам начальство жезла в руки дало, щоб ви з бідних кайданників знущались, а на те, щоб провадили нас, куди велить його королівська милость. Як же знов своє почнете, то, їй-Богу... Словом, як білизна попереться, все одно давні плями знати буде. Отож помовчім краще і будьмо чемні, то всім воно на добро вийде. І гайда в дорогу — потеревенили трохи, ну й годі.
Почувши ті похвалки, комісар замахнувся на Хінеса жезлом, але Дон Кіхот став між ними й попросив не кривдити горопаху; у кого, мовляв, руки зв'язані, нехай уже дасть трохи волі хоч язикові. Тоді, звертаючись до всього кайданницького гурту, промовив:
— З усього, що я тут чув, миле моє браття, я можу зробити висновок, що хоч вас засуджено за ваші переступи, та кара, яку вам призначили, не дуже вам припала до вподоби і ви йдете відбувати її без [128] жодної охоти, більше того, проти вашої волі. А дехто з вас у цю халепу, може, й не зовсім по правді потрапив: одному витерпу не стало на муках, другому забракло грошей, третьому оборонця, четвертому попався не суддя, а кривосудець. Такі ото думки облягли мою голову; вони спонукають, примушують і наглять мене спевнити над вами ту місію, що для неї небо послало мене на сей світ і заради якої я вступив у рицарський орден, до котрого належу, і обрікся захищати скривджених і обороняти слабосильних од утисків потужних і можних. Знаючи, проте, що обачність велить нам діяти добром там, де можна уникнути зла, хочу я попросити сих вартовиків ваших і самого пана комісара, щоб вони з ласки своєї розв'язали вас і розпустили з Богом, королю ж, гадаю, знайдеться і без них досить пригідних слуг, бо то, на мою думку, річ надто жорстока й несправедлива — повертати в рабство тих, що їх Бог і природа вольними створили. Тим паче, панове вартовики,— це вже наш рицар до конвою звертався,— що сі бездольці вам особисто нічого лихого не вдіяли. Нехай же кожен двигає свій гріх: Бог усе бачить із неба й не забариться покарати грішника чи надгородити праведника. Чесним же людям не подоба ставатися катами своїх ближніх, особливо коли їхнє тут не мелеться. Прошу ж вас добром і ласкою се зробити, я вам лише спасибі скажу, а як не зробите по волі, то сей меч і спис, се могутнє рамено примусить вас до того силою.