Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

Сторінка 39 з 141

Мігель де Сервантес

РОЗДІЛ XIX

Про мудрі Санчові розмови з паном, про притичину з мерцем та про інші немалозначні подїі

— Здається мені, добродію, що всі лихі пригоди, які випали нам цими днями, то кара за гріх, що ви, ваша милость, учинили проти закону свого лицарського, бо не додержали клятви, що не будете їсти хліба за столом, ані до принцеси не пригортатись і ще там чогось не робити, поки не добудете в когось шолома отого мавра — Мандрила, чи як його?

— Ти маєш повну рацію, Санчо,— відповів Дон Кіхот,— правду кажучи, воно якось вилетіло мені з голови. І май на увазі: ота оказія з ковдрою прилучилась тобі саме через те, що ти не нагадав мені своєчасно про ту клятву. Та нічого, я се діло якось надолужу, бо за рицарськими регулами на все можна знайти спосіб.

— А хіба ж я давав яку присягу? — спитав Санчо.

— Хоч і не давав, але то байдуже,— відповів Дон Кіхот.— Так чи інашке, а й ти до того причетний, і нам треба якось ту провину покрити.

— Може, й так,— сказав Санчо,— тільки глядіть же, пане, не забудьте її покрити, як забули вже про ту клятву, а то нечистій силі знов заманеться надо мною потішитись, та й над вами, як побачить, що ви не каєтесь.

їдуть вони так, розмовляють, аж тут і ніч їх серед шляху спостигла, [103] а пристановища якогось ніде ані сліду, та ще й голодом обидва намлілися, бо, як торби одбігли, то лишились без харчів і припасу. Ще й гірше лихо: сталася їм пригода, і то не вигадана вже, а таки справжнісінька, правдива. Діло ж було ось як. Ніч випала, нівроку, темна, а вони все-таки їхали далі, бо, думав Санчо, шлях великий, то корчма мусить на ньому що дві милі стояти. Ну, їдуть собі та й їдуть, ніч невидна, джура голодний, а рицареві їсти хочеться, аж бачать — попереду на шляху вогнів сила-силенна проти них пливе, сказав би, зорі які рухомі. Як зуздрів їх Санчо, так і обімлів, та й Дон Кіхотові моторошно зробилось; той сіпнув уздечку, осла осадив, а сей натягнув повіддя коневі: стали, мов уриті, та й придивляються пильно, що воно за знак? Вогні тим часом до них ізближалися і ставали чимраз більшими. Санчо затремтів із ляку, мов живе срібло, а Дон Кіхотові волосся стало дуба; втім рицар оговтався трохи і промовив:

— Безперечно, Санчо, це з усіх пригод найбільша і найнебезпеч-ніша: отут доведеться мені всю свою силу і всю одвагу показати!

— Ой, горе моє! — забідкався Санчо.— Якщо це буде знов пригода з привидами, а воно дуже на те скидається, то де ж я, бідний, ребер настачу?

— Хай вони собі будуть і тричі привиди,— сказав Дон Кіхот,— я не дозволю їм і ворсинки на твоїй одежі зачепити. Той раз вони позбиткувалися над тобою, бо я не міг через мур у двір дістатися, але тепер ми в чистому полі, тут мені є де мечем розмахнутись!

— У чистому чи не в чистому,— не діймав віри Санчо,— а як вони вас ізнов учаклують і силу однімуть, тоді що?

— В кожнім разі, Санчо, прошу тебе, не впадай на дусі,— підбадьорював його Дон Кіхот.— А в моїй безстрашності ти сам зараз пересвідчишся.

— Та дасть Біг, не впаду вже,— відповів Санчо.

От стали вони трохи на узбіч і знов давай придивлятись, що то за блудні вогні такі, аж бачать — сунуть поторочі якісь в білих балахонах, та такі страшнючі на вид, що Санчо Панса зразу отерп увесь і задзвонив зубами, мов пропасниця його трусила; того трусу-й того дзвону ще більше стало, як вони виразніше тих потороч побачили: було їх душ двадцять, і їхали всі верхи з палахтючими смолоскипами в руках, за ними несено мари погребові в чорному крепі, а за марами знов шість вершників у довгому жалобному одінні, що мало не до копит їхніх мулів сягало, а що то були не коні, знати було з повільної ходи. Ті, що в балахонах, мурмотали щось собі стиха жалібними, плачливими голосами.

Це надзвичайне видовище, та ще такої пізньої доби і в такому відлюдному місці, могло нагнати холоду не лише на Санча, а й на його пана, тільки що в джури дух уже давно в п'яти заліз, а Дон Кі-хота врятувала власна уява: йому раптом здалося, що ця пригода живцем із його романів узята: на тих ношах несуть, безперечно, якогось тяжко пораненого або вбитого рицаря, і саме йому, Дон Кіхотові, судилось за того рицаря відомстити. Не довго думавши, він хвацько випростався в сідлі, наставив списа і, повен мужньої [104] зваги, вибасував насеред дороги, де мали проїздити оті люди в балахонах; підпустивши їх до себе близько, він обізвався до них гучним голосом:

— Хто б ви не були, рицарі, чи так собі вершники, стійте і оз-найміть мені, хто ви єсте, звідки й куди їдете і кого на тих марах несете? Так воно показує, що або ви якесь беззаконня вчинили, або вам якусь кривду заподіяно, і я мушу й повинен те знати, щоб покарати вас за беззаконня чи, навпаки, помститися за кривду, якої ви дізнали.

— Ми поспішаємо,— відповів один із білобалахонників,— до заїзду ще далеко, і немає нам часу давати ті пояснення, що вашець од нас жадає.

По сім слові торкнув мула й хотів їхати далі, та Дон Кіхот, якому та відповідь була не вельми до вподоби, схопив мула за оброть і сказав:

— Стійте, будьте до мене гречніші і дайте відповідь на всі мої питання, а ні, то викликаю вас усіх на бій.

Мул був полохкий: як схоплено його за оброть, він так схарапудився, що став гопки і скинув вершника на землю. Піший пахолок, побачивши, що той упав, зачав лаяти Дон Кіхота; тоді рицар, і так уже непомалу угніваний, наставив не вагаючись списа і, кинувшись на якогось вершника в жалобному вбранні, поранив його і вибив із сідла, а тоді на супутників його вдарив: треба було бачити, як шпарко він на них нападав, як швидко розганяв! У Росинанта неначе крила виросли — так жваво він гарцював, так гордо басував. Всі ті балахон-ники, люди полохливі й неоружні, покинули бойовище без жодного опору й махнули по полю врозпорош із смолоскипами своїми — сказав би маскарадники закрутили веремію карнавальної ночі. А ті, що були в жалобі, позаплутувались у хламидах своїх і сутанах, що й повернутись не могли; Дон Кіхот набив їх усіх, і вони теж мусили хоч-не-хоч відступити, бо гадали, що то не чоловік, а якийсь пекельник налетів на них, щоб мерця порвати.

Санчо стежив за тією баталією, дивувався хоробрості свого пана й мовив собі на думці: "Певне, мій пан і справді такий одважний і потужний, як сам каже".