— Може, й так,— сказав каноник,— але саном моїм клянуся, я не пригадую, аби там його бачив. Та даймо на те, що він там справді є — то ще не доказ, щоб я повірив усім небилицям про всяких Амадісів та силу-силенну інших рицарів, які в романах описані, та й вашій милості, такій поважній, добрій і розсудливій людині, не годилось би вважати за правду всі ті безлічні й безглузді вигадки, які містяться в тих баламутних рицарських романах.
РОЗДІЛ L,
Про мудрі сперечання, які провадив Дон Кіхот із каноником, та про деякі інші події
— Овва! — вигукнув тоді Дон Кіхот.— То виходить, що книги, друковані з королівського дозволу, схвалені відповідальними урядовцями, читані повсюдно, з великою вподобою, славлені великими й малими, бідними й багатими, вченими й невченими, простолюдом і шляхтою, одне слово, людьми всякого роду, стану і статі,— виходить, що всі вони брехливі? Та в них же все описується так правдиво й достотно; про всякого рицаря, скільки їх там було, сказано, хто в них батько й мати, яка рідня, звідки вони самі, скільки кому років, де хто був, і що робив — все те показано ряд по ряду, день по дню. Мовчіть уже краще, добродію, не блюзніть даремне та послухайте моєї ради, як мудрий мудрого, почитайте самі ті книги, побачите, яка то розкіш! Чи [318] т0 ж не втіха над утіхами, як перед нашими очима така, приміром, малюється картина: величезне смоляне озеро кипить-клекоче, буль-бахами гарячими, кишить-броїться змієм, гадом, ящуром, усяким дивоглядним та страхолюдним звіром, а з-посеред озера голос чийся жалібний тужить-лебедіє: "О рицарю, хто б ти не був, що дивишся на се жахливе озеро, як хочеш добутися скарбів, що сховані під його чорними хвилями, то яви мужність доблесного твого серця і пірни в чорну пучину розпломенілої сії вологи, бо як ти сього не зробиш, то не сподобишся лицезріти пишновеличних чудес, що криють у собі й хоронять сім палаців сімох чарівниць, котрі знаходяться на дні сього чорно-муття". А рицар, скоро вчув той голос плачливий, зараз, аніже не мір-куючись, про жодну небезпеку не дбаючи, тяжкокутої зброї з себе не здіймаючи, вручає душу свою Богові та й дамі своїй коханій і кидається без ваги в теє озеро кипляче і неждано-негадано опиняється — де б ви думали? — серед якогось лугу барвистопишного, що перед ним блякнуть і никнуть прославлені Поля Єнісейські. І небо там, здається йому, ясніше, і сонце дужче яскріє, мов помолодшало; а це де взявся перед очима гай пречудовий, дерева там усе майні та ряснолисті, зелень така яра, що любо глянути, а слух же тобі голублять пташечки дрібні та розмаїті, що незліченними зграями пурхають-в'ються поміж віттям переплетеним. А он і струмок дзюркоче, рине хвилею чистою та прозорою, мов кришталь, по пісочку дрібному та камінчиках білих, сказав би, по щирому золоту та перлах добірних. Он водограй кунштов-ний з яспису многоцвітного та вилощеного мармуру, а он другий, впоряджений в гротесковому стилі, виложений мушельками дрібними та крученими равликовими хатками, білими й жовтими, а впереміш кинуто де-де і кришталю мигтючого, і штучного смарагду,— і все то те хо.ч ніби й безладно, а так ладно зроблено, так штудерно споруджено, що здається, ніби мистецтво, наслідуючи природу, перемогло її й перевершило. А ось показується раптом пишний замок чи розкішний палац: мури щирозлоті, зубці діамантові, брами гіацинтові; аж ряхтить увесь од алмазів, карбункулів, рубінів, перлів, золота й смарагду, та не тільки матер'ялом цінний він і вартний, а й самою будівлею своєю. Після такого дива на що там іще й дивитися? А є на що; дивіться — он із брами замкової вигронюються панни двірські в препишному барвистому одінні; якби я почав робом романів рицарських їх описувати, то, мабуть, довіку не скінчив би. Та ось одна панна, з-між усіх найясніша, бере за руку рицаря, що так одважно кинувся в кипляче озеро, веде його мовчки до замку чи до палацу препишного, а там роздягне догола, скупає в літеплій купелі, змастить йому все тіло мастями запахущими, надягне на нього сорочку з найтоншого єдвабу, пропахчену всю парфумами, а там друга вже панна плаща йому на плечі накине, Що вартий, кажуть, цілого міста або ще й з надтом. А що ж буде далі? Далі, кажуть нам, поведуть його до другої світлиці, де стоять уже столи, так розкішно понакривані, що тільки чудуйся та дивуйся, зіллють йому на руки амбровою та рожаною водою, посадять у крісло з кості слонової, всі ті панни услуговують йому за столом у дивнім мовчанні, приносять різнії потрави, і все ж то такі ласі, що очі розбігаються. Сидить він отак, трапезуючи, а тут музика грає, співає хтось, тільки [319] невідомо, як і звідки линуть ті згуки. А як рицар покріпиться їдою і зі столів поприбирають, він іноді розкинеться в кріслі, в зубах поколупає, як заведено, аж тут увійде до світлиці панна, краща за всіх, яких; він досі бачив, сяде побіч нього і почне розповідати, що це такий і такий замок, а вона сидить у ньому заворожена і ще про багато всяких речей — рицар дивує, а хто читає — розкошує. Не хочу про те надто широко розводитись, бо сказане мною в достатній мірі свідчить про те, що в кожному рицарському романі, в кожному розділі знайдеться щось утішного й цікавого для кожного читача. Тож хай ваша милость повірить мені і почитає ті книги,— вони розженуть вам тугу, як вона на душу наляже, вони вам духа вгору піднімуть, як він у вас клонитися почне. Про себе я можу сказати, що відколи став мандрованим рицарем, ось якими відзначаюсь прикметами: я хоробрий, чемний, щедрий, ввічливий, великодушний, сміливий, лагідний, витривалий, терплячий, зношу всякі труднощі, неволю й чари. І хоч мене посадили оце в клітку, як божевільного, сподіваюся, проте, що, як Бог поможе і фортуна послужить, потужною правицею своєю здобуду я собі незабаром якесь королівство, а вже як стану королем, тоді всі побачать мою вдячність і щедрість, бо, правду кажучи, добродію, щедрість то така чеснота, якої бідний чоловік не має змоги проявити, хоч би яка притаманна була вона його душі, а вдячність при самій лиш добрій волі — мертва, як віра без діл. Тим і хотів би я, щоб фортуна погодила мені якнай-скорше стати цісарем: я б тоді показав, яке в мене серце, і осипав би ласками друзів своїх, особливо горопашного Санча Пансу, джуру мого, бо то золота людина, другого такого не знайдеш. Я хочу подарувати йому графство, як я вже йому давно обіцяв; боюсь тільки, що не матиме він досить хисту, аби своїм володінням управляти.