-: То нехай же всі летять у двір,— постановив парох.— Щоб укинути в вогонь королеву Пінтікінестру й пастуха Дарінеля з його ек-логами та всіма викрутасами й вихилясами, що понариговував його автор, я б і рідного батька заодно спалив, якби він узяв на себе постать мандрованого рицаря.
— І я так гадаю,— сказав цилюрник.
— І я,— мовила небога.
— А коли так,— сказала клюшниця,— то в двір їх усіх! Узявши цілу купу книг, вона, щоб не спотикатися дарма по сходах, повикидала їх у вікно.
— А то що за бандура? — спитав парох.
— Це,— сказав цилюрник,— "Дон Олівант Лаврський".
— Сю книгу скомпонував автор "Саду квіток розмаїтих",— зауважив парох,— і, правду кажучи, я не знаю, котра з тих двох книг більш правдива чи, вірніше, менш брехлива. Одно знаю: книга дурна, аж світиться. У двір її!
— Далі йде "Флорісмарт Гірканський",— оповістив цилюрник.
— Ага, і пан Флорісмарт є тут? — сказав парох.— Далебі, і йому не минеться. Хоч уродився він за надзвичайних обставин і мав усякі чудородні пригоди, та написане те все так сухо й лемехувато, що іншої долі й не заслуговує. У двір його, пані господине, та й оце ще візьміть на додачу.
— Оце по-моєму, панотче,— сказала клюшниця, з великою втіхою виконуючи той наказ.
— А ось "Рицар Платір",— читав далі цилюрник.
— Древня книга, нічого сказати,— зауважив парох,— а проте, ласки не заслуговує. І її давайте в ту саму купу, чого там!
Так же і зробили. Розгорнули ще одну книгу, що називалась "Рицар Хреста".
— Заради такої святобливої назви можна було б простити авторові його неуцтво. Та знов же, недарма кажуть: "За хрестом сам диявол з хвостом". В огонь його.
Цилюрник узяв іще одну книгу й сказав:
— А се "Зерцало рицарства".
— О, я добре знаю її достойність,— сказав парох.— Тут фігурує сеньйор Рінальд Монтальбанський з своїми друзями й товаришами, що самого Кака в шахрайстві упослідили, а також Дванадцять Перів Франції посполу з їхнім правдомовним дієписцем Турпіном. Щиро кажучи, я засудив би цих героїв лише на доживотне вигнання з огляду хоча б на те, що вони вже раніше тривожили уяву знакомитого Маттеа Боярда, а згодом на тій самій основі виткав свою поему правдиво християнський поет Лодовіко Аріосто. Як я знайду його тут і побачу, що він говорить не по-рідному, а по-чужоземському, то не велико його вшаную, як же по-рідному, то схилю перед ним голову. [44]
— У мене він є по-італійськи,— сказав цилюрник,— та я його не втну.
— То навіть краще,— одказав парох,— ми могли б те й пану капітанові пробачити, аби, він тільки не переносив його до Гишпанії і не вивертав на кастільський кшталт, бо при тому немало природних прикмет сього твору втратилось. Так буває з усіма, що беруться вірші іншою мовою переспівувати: хоч як старанно, хоч як майстерно будуть вони те робити, а все одно так не вдадуть, як у первовзорі. Одне слово, книгу цю, а також усяку іншу францужчину, що тут знайдеться, треба б до якого часу закинути десь у суху глибку, нехай там лежить собі, а ми б уже згодом прирозуміли, як із ними вчинити. Тільки "Бернардо-ві дель Карпіо", що, певно, десь тут гуляє, та ще "Ронсевалю" жодної не дамо пільги: скоро впадуть мені в руки, зараз передам їх господині, а вона в огонь пошле без пощади.
Цилюрник з тим усім погодився — певно, що так воно і є, коли парох каже, бо то ж такий щирий християнин і такий правдолюб, що зроду-звіку ні думкою, ні словом не схибить. Далі майстер Ніколас розкрив "Пальмеріна Оливського" та "Пальмеріна Англійського", що стояв тут же поруч.
Побачивши парох сі книги, сказав:
— Оту оливину на тріски порубати та спалити, щоб і попелу по ній не зосталось, а англійську пальмочку слід берегти й хоронити, яко річ унікальну, в особливій шкатулі, на взір тієї, що Олександер Македонський знайшов серед перських трофеїв і тримав у ній Гомерові твори. Та книжка, пане куме, гідна пошани з двох поглядів: одно, що вона сама собою дуже добра, а друге, що написав її, як славлять люди, премудрий король Португальський. Усі пригоди в замкові принцеси Ладоміри пречудові, написані справді майстерно, мовою вишуканою і водночас ясною, автор уміло дотримує в ній ладу й міри, залежно від того, яких героїв змальовує. Отож, майстре Ніколас, коли буде на те ваша добрая ласка, то сей роман, а також "Амадіс Гальський" не зазнають огненної покари, а вся решта нехай гине — нема чого далі перебирати й перевіряти.
— Не зовсім так, пане куме,— заперечив цилюрник,— бачите, зараз у мене в руках славнозвісний "Дон Бельяніс".
— Сьому,— одрік парох,— за другу, третю й четверту частину не завадило б ревеню дати, аби з них зайва жовч зійшла, та повикидати ще всі дурниці про Замок Слави і іншу таку бридню; тож відкладімо розгляд на потім, побачимо, чи він виправиться, чи ні, та й будемо вже чи карати, чи милувати. А поки що беріть його, куме, до себе додому, лише нікому читати не давайте.
— Оце добре,— сказав цилюрник.
Не бажаючи більше того клопоту з рицарськими романами, він велів клюшниці забрати всі ті фоліанти й повикидати у двір. А клюшниця до того торгу й пішки — книжки палити їй любіше було, аніж тонкеє та широкеє полотно ткати. Вхопила їх цілий оберемок, штук вісім, чи що, та й викинула в вікно. Одну книжку, правда, впустила, ідучи; підняв її цилюрник, аж то "Повість про славного рицаря Тиранта Білого". [45]
— Боже правий! — аж скрикнув парох.— Невже то й справді "Ти-рант Білий"? Дайте мені його, куме, то ж цілий скарб насолоди, ціле море втіхи! Є там зацний рицар Дон Господи-Помилуй Монтальбан-ський, брат його Томас і витязь Фонсека, описується там і двобій хороброго Тиранта з британом, і витівки дівчини Ясочки, і жарти та зальоти вдовички Тихолітської, і, вкінці, любощі цісаревої з стайничим Іполитом. Правду вам кажу, пане куме, штилем своїм ця книжка найкраща в світі: рицарі в ній їдять, сплять, помирають дома в постелі, перед смертю пишуть духівниці, і ще є тут багато всякої всячини, що в інших книжках сього гатунку не знайдеш. Проте автор і тут ухитрився нагородити чимало нісенітниць, що дають нам привід засудити його твір на довічну каторгу. Візьміть його додому, почитайте, то й побачите, що моя правда.